Загиблі герої Чернігівщини: Кушарев Олександр. Довгун Андрій. Нужний Владислав

Олександр Кушарев, позивний «Зелений», став символом відданості та мужності українських воїнів. Йому 36 років, він загинув 9 червня 2025 року під Вугледаром на Донеччині під час виконання бойового завдання. У сім’ї залишилися цивільна дружина Софія та син Руслан.

Олександр родом із Чернігівщини. Після строкової служби жив у Вознесенську на Миколаївщині, де працював у виправній колонії. 

У період АТО/ООС він служив молодшим інспектором відділу охорони Вознесенської виправної колонії №72 на Миколаївщині та знову повернувся до армії 26 лютого 2022 року. На початку війни, у березні 2022 року, став добровольцем у територіальній обороні й увійшов до бойових дій, захищаючи Вознесенськ від російського просування.

З часом Кушарев увійшов до складу 79‑ї десантно‑штурмової бригади. Формально очолював відділення, але фактично керував взводом розвідки. За словами побратимів, він мав 13 стрибків з парашутом, один з яких у 2018 році присвятив сину. Після повернення до дій на передовій він продовжував служити в бригаді, підтримуючи побратимів та плануючи дії на різних напрямках.

У лютому 2022 року російські війська перли у Миколаївську область, тоді Олександр подався добровольцем у тероборону. Бої за місто тривали кілька тижнів; окупанти були відкинуті, а згодом ситуація загострилася на інших ділянках фронту. Дружина Софія та син Руслан під час збройних дій переховувалися у підвалі разом із сусідами.

На Нестризі та вздовж дельти Дніпра розвідник координував дії підрозділу, забезпечуючи утримання флангів і виконання завдань з мінімальними втратами серед бійців. Побратими відзначали його вміння оцінювати ситуацію, делегувати завдання за здібностями та підтримувати моральний дух колективу навіть у найскладніших умовах.

У 2024 році Олександр зазнав двох тяжких поранень поспіль: уламок снаряда пошкодив ногу на островах Нестриза, а вже згодом – під Вугледаром на Донеччині. Він переніс тривалу реабілітацію, але не залишив службу: відвідував сім’ю та продовжував підтримувати побратимів, навіть коли знімав ролики у TikTok, що надалі стали джерелом оптимізму для багатьох.

27 квітня 2025 року він опублікував пророче відео: «Коли я помру, про мене не напишуть, що пішла ціла епоха…»; на початку червня він не повернувся з бойового завдання під Донеччиною.

24 лютого 2026 року посмертно відзначено відзнакою Мін’юсту «Милосердям та Справедливістю» за заслуги під час захисту України; відзнаку отримали дружина Софія та син Руслан.

Андрій Миколайович Довгун народився 8 травня 2007 року у селі Лопатні на Ріпкинщині.

Служив у складі бригади "Азов". Із лютого 2026 року бійця вважали зниклим безвісти. Як підтвердилось пізніше, Андрій Довгун загинув 25 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку.

Попрощалися та поховали захисника у рідному селі.

Владислав Вікторович Нужний народився 8 жовтня 1993 року.

"Влад з відзнакою закінчив залізничний ліцей у Чернігові, ставши професійним кухарем. Він знав, як дарувати людям радість через свою працю — піклуватися, створювати затишок. Після отримання професійних навичок з задоволенням і наснагою працював у дитячому таборі, створюючи смачні шедеври", — згадують рідні Владислава, за інформацією Сергія Лаєвського.

За словами рідних, останні роки перед повномасштабною війною Владислав присвятив турботі про бабусю.

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, Владислав не вагаючись став на захист Батьківщини, бо не міг інакше. Навіть після тяжкого поранення і тривалого, виснажливого лікування знайшов у собі сили відновитися і знову повернутися в стрій, до своїх побратимів".

Загинув Владислав Нужний 2 вересня 2024 року. З того часу бійця вважали зниклим безвісти, але через понад рік загибель підтвердили.

Попрощалися та поховали захисника у Чернігові на кладовищі у Ялівщині.