Історії Воїнів: Кушнєров Ігор

Ігору Кушнєрову з Ніжина - 43 роки. Війна дихала чоловіку смертельним полум’ям просто в обличчя, але не скорила. На війні Ігор втратив зір, але не бойовий дух. Він не зламався, не обізлився на цей світ – посміхається, самостійно ходить вулицями рідного міста і допомагає нашим військовим.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Ігор працював у Чорнобилі. Почув, що ворог здійснив свої чорні наміри, не повірив, але вже того дня був у Ніжині. 25 лютого добровольцем записався до місцевої тероборони. Далі Ігор - стрілець у складі 163-го батальону. Захищав нас там, де червона від крові земля стогне невимовним болем: Донеччина, Бахмут, Соледар.

Чорний день 3 січня 2023 року - Ігор з побратимами розвантажували машину з боєприпасами. При розвантаженні боєприпасів в автівку прилетіла ракета, снаряди здетонували.

Із трьох побратимів живий залишився тільки Ігор. Чоловік отримав мінно-вибухову травму. Один з побратимів помер дорогою до Краматорська, а другий воїн, як повідомили нашому співрозмовнику, помер в кінці січня. Ігор вважає, що побратим загинув через помилку лікарів.

"Я не відчував болю, - пригадує Ігор. – Це був стан шоку".

Потім побратими транспортували нас в машину і повезли в Краматорськ. Далі для мене було Дніпро, Київ - Олександрівська клінічна лікарня, згодом - Інститут очних хвороб і тканинної терапії в Одесі. 3 лютого мені пересадили рогівку, але вона не прижилась.

Зараз тримає зв'язок зі столичною лікарнею. Має бути операція, щоб знизити очний тиск.

Повної гарантії відновити зір не дає ніхто, але надія є.

Що я бачу? Плями. На темному фоні – світлі, й навпаки».

Життя, вже інше, але йде вперед, і чоловік хоче не просто жити, а й продовжувати робити свій внесок в нашу перемогу. Осінню 2023 року, коли сидіти вдома добряче набридло, Ігор почав волонтерити. Знайомі підказали, куди звернутися. Лущив горіхи для енергетичних батончиків воїнам. А потім - розпускав клаптики тканини на нитки, а далі дівчата з цих ниток в’яжуть «кікімори». Цим займається і зараз.

Вдома теж не сидить без діла, постійно чимось займається.

«Чи багато колишніх друзів «відсіялися» з Вашого життя після того, як воно змінилося?», - запитую.

«Ну, не те, щоб вони зовсім зникли, але спілкуватися стали менше», - говорить.

Ігор намагається, вчиться самостійно ходити вулицями міста за допомогою тактильної тростини. Каже, сторонньої допомоги не потребує, але, трапляється, перехожі все ж її пропонують. Приймає з вдячністю, але зазначає, що іноді її пропонують занадто наполегливо, і це заважає.

"Люблю спілкуватися, - ділиться Ігор. – Це відволікає. На будь-які теми, головне, щоб людина не була занадто голосиста. Після контузії одне вухо вловлює високі частоти. Краще, коли розмова буде неголосна, помірна. І – щира".

…«Вам часто сниться війна?»

«Уже не так, як у 23-му. Але – так, сниться. Бо з тих, хто на ній побував, вона вже ніколи не вийде».

Джерело