Наукова еліта Чернігівщини: Федір Арват
На святкуванні його 70-річчя ніжинські психологи склали таку характеристику. «Щирий українець. Володіє даром переконувати інших і не ображати. Висока стресостійкість. Високорозвинене почуття гумору. Естет. Інтелектуал». Усе це про ректора ніжинського педінституту Федора Арвата. Яку пам’ять він залишив для міста і університету?
«Сьогодні маємо свято…», – фраза відома багатьом поколінням ніжинських студентів. Молодші могли її чути від філолога та доцента Олександра Забарного, старші – безпосередньо від автора – ректора Федора Арвата.
Федір Арват народився в селі Олександрівка на Одещині 18 квітня 1928 року. В ті часи край ще зберігав культурне різноманіття, ще не зіпсоване русифікацією. Ще існували національні товариства та самоврядування. Рідними мовами спілкувались представники грецьких, єврейських, болгарських та німецьких громад. І звісно тоді, ще до Голодомору та репресій, українською мовою вільно викладали у школах, вели діловодство, ставили вистави у театрах.
Мабуть, саме ранні враження від різних мов і говірок зародили в хлопці інтерес до вивчення мов. В першу чергу – рідної української. Родина Арватів належала до хліборобів. Сімейними чеснотами були порядність та сумлінне ставлення до будь-якої роботи. Ці самі риси засвоїв і їх син Федір. Щоправда, терпіння і працелюбство стали йому в нагоді на ниві науковій.
В 1947-1953 роках він вчився на філологічному факультеті Одеського державного університету. Ще студентом зацікавився дослідженнями. Дипломну роботу присвятив українській мові. В часи, коли русифікація почала знову посилюватись, він вірив в майбутнє української мови. Всупереч прогнозам партійних діячів про зникнення національних мов, крім, «братньої» російської.
Після університету Федір Арват поїхав на Буковину працювати вчителем української мови та літератури. Паралельно з роботою продовжив навчання в одеській аспірантурі. Досвід пригодився, коли він став працювати в Чернівецькому інституті удосконалення кваліфікації вчителів. Тут він відзначився як гарний методист, організатор кращих семінарів для вчителів.
За його ректорства з’явилось сім нових спеціальностей та кафедр, аспірантура, стали з’являтись нові будівлі. Наприклад, два багатоповерхові гуртожитки поруч з університетом це одна з його заслуг. Цінуючи книги і маючи добрий смак до літератури, він дбав бібліотеку, щоб вона збагачувалась різними новинками. Він же підтримав створення Музею рідкісної книги. Завдяки цьому вдалось зберегти стародруки, які колись належали до бібліотеки Безбородьків, а потім припадали пилом у спецховах.
Часи, коли Арват очолив інститут, стали періодом потрясінь, але й можливостей. Суспільні зміни підштовхували розвиток в освіті. Розширювалась свобода у викладанні. Звісно, ще було дуже далеко до автономії європейських університетів. Але як вправний менеджер Федір Степанович шукав можливості для свого навчального закладу. «Свого», тому що він відчував відповідальність за інститут, яким керував.
Його ідеалом була підготовка не просто освічених спеціалістів. З чим чудово справлялись безліч навчальних закладів. Але хороша освіта ще не гарантія людяності. Про це слід піклуватись додатково. На відміну від типових радянських ректорів, Арвата цікавив розвиток широкого світогляду, ерудиції та моральних чеснот серед студентів та викладачів. Без цього, на його думку, не міг існувати сучасний вчитель.
Саме молоді та сучасні вчителі мали прийти до шкіл, вже незалежної України, та допомогти учням стати особистостями. Як казав Федір Арват «Неосвічений народ ніколи не буде вільним». Тож він переймався освітніми реформами. 16 червня 1992 року Кабінет міністрів затвердив його академіком-засновником Академії педагогічних наук. В новій системі освіти його цікавило, як же зробити з вчителя-гвинтика творчу особистість? Не випадково ще у 1990 році з ініціативи Арвата з’явився перший в Україні пам’ятник вчительці. Нова українська школа мала стати людяною до учнів.
Облишивши посаду ректора, він не забував про інститут: в останні роки життя був радником нового ректора. Помер Федір Степанович Арват 2 листопада 1999 року. Похований на старому Троїцькому кладовищі, тому самому, де останній спочинок знаходили його попередники – викладачі і ректори Ніжинського інституту князя Безбородька.
Коментарі
Дописати коментар