Наукова еліта Чернігівщини: Володимир Покотило
Іменем Володимира Покотила в Мені названо краєзнавчий музей. Серед численних експозицій йому відведено окремий куточок. Екскурсоводи обов’язково згадують ім’я фундатора музею, коли проводять своїх відвідувачів його залами. А ми ж, користуючись ювілейною датою Володимира Федоровича, спільно із сьогоднішніми працівниками музею хочемо нагадати читачам про того, хто свого часу розпочав по крихтах збирати відомості, свідчення, матеріальні пам’ятки з історії рідного краю.
Справу, якій Володимир Покотило присвятив усе своє життя, не особливо шанувала офіційна ідеологія: згадувати про минулі часи, знаходити артефакти історичних періодів, що стосувалися таких невеликих територій, як Чернігівщина, Менщина, у масштабах величезної радянської країни було непопулярним. А популяризувати все те і поготів. Та що там говорити, якщо на вивчення історії України в навчальній програмі відводилося декілька годин! Але Володимиру Федоровичу, навпаки, більш цікаве те, що було ріднішим та ближчим.
Володимир Покотило народився якраз на Першу Пречисту, 28 серпня 1924 року на Борзнянщині, в селі Комарівка. Невдовзі родина переїхала до села Шабалинів, що на Коропщині. Там Володя і пішов до школи, де провчився чотири роки. З п’ятого по дев’ятий клас він навчався в Менській середній школі імені Леніна.
Завершувати здобуття середньої освіти довелося вже після війни, коли повернувся з фронту, на який Володимир потрапив зовсім юним. Про цю сторінку біографії свідчили орден Вітчизняної війни та дев’ять медалей.
Потяг до знань, до нового і незвіданого був у юнака, мабуть, природним. За натурою він радше романтик, бо, як пригадують рідні, ще з юнацтва «пробував писати вірші, симпатично малював, багато читав», а вже коли здобув вищу освіту, то «володів кількома європейськими мовами, добре знав англійську та німецьку, а польською та чеською гарно читав».
– Моя бабуся (мати Володимира Федоровича Марія Опанасівна – авт.) умовила тата вступати до ветеринарного інституту, – пригадувала донька Володимира Покотила Тамара. – Але, пів року провчившись, він зрозумів, що ця професія не для нього. У 1946 році він вступає на філологічний факультет Київського університету.
В університетських коридорах Володимир і зустрів кохання свого життя – красуню-полтавку, яка була родом з Лубен. Вони навчалися на одному факультеті, але в різних групах: він – у мовознавчій, а вона – у літературній. Тоді він вже писав невеликі оповідання і присвячував їх коханій.
Ще навчаючись в університеті, Володимир економив кожну копійку. Заощаджене витрачав на придбання книжок та купівлю різноманітних раритетних речей на столичних так званих «блошиних ринках». Заради цього навіть вимінював їх на пайку хліба, яку отримував як студент. Вже по закінченню університету він мав непогану колекцію оригінальної дожовтневої української літератури.
У 1951 році молоде подружжя Покотилів приїхало на Полтавщину, до Лубен. Саме там Володимир вперше став опановувати музейну справу, влаштувавшись на роботу до Лубенського краєзнавчого музею. Але він мріяв про Менщину. У 1952 році, невдовзі після народження доньки, ця мрія таки здійснилася: молода родина отримала направлення на роботу учителями до Блистови, а вже через рік Володимира Федоровича призначили вчителем і завучем у школу, у якій свого часу навчався сам.
У Менській середній школі імені Леніна ще в 1949 р. створили історичний гурток. Проте форма його роботи не задовольняла запити учнів, тому в січні 1952 року замість нього створили комплексний краєзнавчий гурток, який поділявся на чотири секції: географії, історії, літератури, природознавства. У кожній секції були групи – редакційна, доповідачів, екскурсійна та група з виготовлення наочних посібників.
У 1954 році він організував і провів перший туристичний похід, а вже наступного року загін отримав своє перше загальносоюзне визнання – грамоту «Піонерської правди».
Туристичні походи стали звичним атрибутом кожних літніх канікул. Це вже згодом Володимир Федорович згадував: «У 1955 р. юні туристи-краєзнавці пішли в чотириденний похід по своєму району. Загін не мав належного спорядження. Рюкзаків не було. Кожен учасник походу мав речовий мішок. Не було й наметів – ночувати доводилось у приміщеннях шкіл. За чотири дні було пройдено близько шістдесяти кілометрів через сім населених пунктів району. У поході проводили цікаву дослідницьку роботу: учні записували матеріали з історії населених пунктів, фольклор, збирали колекції та гербарії, робили описи природи».
З роками здобувався досвід. Уже на початку 1957-1958 навчального року краєзнавчий гурток налічував близько ста учасників. У грудні 1957 року цей гурток реорганізували в учнівське товариство «Юний краєзнавець» із чотирма секціями: географічною, історичною, фольклорною та природничою. У 1958 році туристи вирушили в похід уже з власними наметами. З року в рік зростала тривалість самих походів (1959 р. – 10 днів, 1960 р. – 12, 1961 р. – 15, 1962 р. – 18), довшими ставали їхні маршрути, збільшувались і удосконалювались завдання.
– Коли брат почав працювати у Менській середній школі імені Леніна, то в селі з початком літа чекали приходу Володі та його вихованців, – пригадувала Марія Москалець, двоюрідна сестра Володимира Покотила. – Мама вносила в хату два кулі з сіном і кидала їх долі, щоб усі вмістилися в хаті на долівці на ніч. У саду розпалювали багаття, ставили чугуни, в яких варили їсти на всіх. Виручала й сільська годувальниця – корова. Туристи втомлені, але веселі. Ноги всі в мозолях. І не дивно – прийшли ж із Мени пішки, відстань немаленька, аж 40 кілометрів.
Юні дослідники, вивчаючи історію свого краю, не лише ознайомилися з подіями, які відбувалися на території Менщини, а й зібрали багато речових пам’яток. Володимир Покотило писав: «Під час походів і екскурсій було виявлено рештки давніх поселень у межах свого та сусідніх районів, відкрито стоянку пізнього неоліту і ранньої бронзи в урочищі Остреч, недалеко від нашого міста. Подібну стоянку було обстежено в урочищі Лиса Гора біля с. Шабалинів Коропського району під час десятиденного походу влітку 1959 р. Рештки слов’янських поселень було виявлено і під час дванадцятиденного походу в червні 1960 р. Про відкриття слов’янських поселень у межах м. Мени було повідомлено в Чернігівський обласний історичний музей».
Але, на жаль, деякі артефакти, знайдені гуртківцями, потім були втрачені. Так, полковник у відставці, уродженець Мени Олександр Калініченко, який у 50-х роках був серед вихованців Володимира Покотила, пригадував, як він хвилювався за долю золотої монети монголо-татарської доби, знайденої під час будівництва дороги до Киселівки й переданої на дослідження до «Ермітажу», після чого до музею вона так і не повернулася.
Учителя Володимира Покотила учні любили, поважали його і колеги. Знаходив підтримку в тодішньої директорки школи Домнікії Серьодкіної. Так, наприклад, однією з його давніх мрій було створення краєзнавчого музею. Перший такий краєзнавчий музей у Мені і був створений у 1954 році на базі школи, а знахідки гуртківців стали його основою. Тих знахідок назбиралось уже стільки, що потрібно було подбати про окреме приміщення, тому для цього виділили невеличку кімнату.
Володимир Федорович хотів створити музей, подібний до сосницького, бо в пам’яті весь час зберігалися спогади про те, як він з батьками, коли ще жили в Шабалинові і їздили до Сосниці торгувати молочними продуктами та рибою, на зворотному шляху завжди заходили до музею. Його допитливість, з якою він придивлявся до експозицій, помітив тодішній керівник сосницького музею Юрій Виноградський. Саме від нього тоді маленький Володя отримував перші прості завдання щодо пошуку археологічних знахідок, а вже в дорослому віці в особі пана Юрія мав наставника.
З роками кількість знахідок збільшувалася, тому музей довелося розширювати. У 1955 році його експозиція займала вже дві кімнати, а у 1959 р. її повністю реорганізували, розмістивши всі матеріали у хронологічній послідовності. Ще через рік музей перенесли до окремої споруди, у якій раніше була шкільна майстерня.
За підтримки дирекції школи та небайдужих ентузіастів-краєзнавців, як-от Дмитро Калібаба, Петро Кияшко, Олексій Просужий, Олександр Кордаш, Петро Жила, постійно велася активна робота з оновлення експозиції, а Володимир Федорович цілих 17 років на громадських засадах очолював шкільний краєзнавчий музей.
У 1969 році музей отримав назву народного. У 1972 році він стає філією Чернігівського історичного музею, а в 1982 році змінює назву на Менський краєзнавчий музей. Усе це відбувалося не просто на очах, а за безпосередньої участі Володимира Федоровича, бо він був не лише фундатором музейної справи на Менщині, а й з 1971 року і до самої смерті у 1989 році обіймав посаду завідувача музею. За всю історію закладу його експозиція значно розширилася. Так, якщо спочатку в ньому було трохи більше тисячі експонатів, то на сьогодні їх близько двадцяти тисяч.
Володимир Покотило був своєю людиною в Мені, бо його знали чи не всі школярі і їхні батьки. Він був не просто учителем, а й чудовим оповідачем, людиною-інтелектуалом, науковцем, дослідником, журналістом. Через це, мабуть, його знали і поза межами Менщини. Професорка Київського університету докторка історичних наук Галина Мезенцева зазначала, що «Володимир Покотило – це професор у галузі місцевого краєзнавства. Вважаю, що Менський краєзнавчий музей повинен мати ім’я його засновника, його організатора».
Це ім’я музей має із 2011 року. Бо пам’ять про людину, яка стільки віддала задля рідного краю, повинна зберегтися не лише у імені, написаному на музейній вивісці чи куточку серед музейної експозиції, а і в спогадах тих, хто знав його за життя, – учнів, колег, відвідувачів. А такі ще є у нашому місті. За три з половиною десятиліття, відколи Володимир Покотило відійшов у засвіти, вже декілька разів змінювався персонал його дітища. Але і представники сьогоднішнього покоління, які через свою молодість просто не могли бути знайомими з ним особисто, бережуть його надбання в стінах музею.
«Пам’ять… Нехай вона буде не тільки вічною, але й живою. Пам’ять не тільки для загиблих і померлих, а й для тих, хто нині живе, для майбутніх поколінь» – так писав Володимир Федорович у своєму матеріалі «Пам’ять», опублікованому в менській газеті «Колгоспна правда» за рік до своєї смерті.
Коментарі
Дописати коментар