Загиблі герої Чернігівщини: Черноконь Олег. Щербина Ігор. Іщенко Андрій

Олег Черноконь народився в Києві 29 грудня 1978 року. Відслужив строкову службу в десантних військах, а коли почалися бойові дії на сході України, пішов добровольцем у батальйон “Айдар”.

Станом на 2017 рік Олег Євгенович, якого називали “Спец”, був командиром відділення розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Снайпер-інструктор, розвідник, він добре знав військову справу, був дуже мобільним і вправно володів ножовим боєм. На жаль, коли на позиції на шахті “Бутівка” (околиця окупованого Донецька) прилетіла ворожа міна, жодні вміння не змогли б урятувати бійцю життя.

Це сталося 20 липня близько 22:00. Міна 82-міліметрового калібру розірвалася на відстані 1,5 метра від окопу, в якому перебував Олег. Воїн загинув від поранення в голову, хоча його каска залишилася цілісінькою – уламки снаряда пройшли нижче захисту. Похований у Києві.

У 38-річного молодшого сержанта залишилися дружина і двоє дітей.

Побратими розповідають, що Олег дуже сумував за сім’єю, часто розказував їм про маленьку донечку, дружину…

Ігор Іванович Щербина народився 3 липня 1966 року в селі Іваньки на Черкащині. З дитинства Ігор мріяв стати військовим та захищати рідну Батьківщину. У 1983 році закінчив середню школу, у цьому ж році вступив до Орджонікідзевського вищого загальновійськового командного училища імені Єрьоменка до роти глибинної розвідки.

Після закінчення училища був направлений до міста Термез (Узбекистан) у полк резерву офіцерського складу. У 1987 році служить у Київському військовому окрузі, був командиром навчального мотострілецького взводу 354 гвардійського мотострілецького полку. Після розпаду Радянського Союзу Ігор Іванович вирішив, що військову службу він буде продовжувати в незалежній Україні.

З 1991—1994 роки був командиром роти навчально-бойових озброєнь та техніки м. Києва.

У 1994 році брав участь у миротворчих силах ООН (в Югославії). Ігор Іванович не дуже полюбляв розповідати про несення військової служби в Югославії, але іноді наголошував на тому, що українські військовослужбовці 240 окремого батальйону у складі миротворців ООН гідно несли військову службу, контролювали транспортні шляхи, допомагали відновлювати лікарні, школи, дороги, в м. Сараєво в Боснії та Герцеговині.

У 1996 році закінчив Національну Академію Збройних Сил України за спеціальністю: «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з'єднань) Сухопутних військ».

З 1999—2005 роки був заступником командира механізованого полку військової частини частині А—1622. У 1999 році за сумлінне виконання службових обов'язків Указом Президента України Ігоря Івановича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2004 році — відзнакою Міністра Оборони Збройних сил України «Доблесть і Честь». З 2005 по 2007 рік його було призначено командиром цього ж полку.

2007 року звільнився у запас. Працював на ДП «Судномех» Київського суднобудівного заводу, потім — начальником відділу з питань цивільного захисту населення Якимівської райдержадміністрації.

У 2014 році переїжджає до смт. Якимівка на Батьківщину своєї дружини Олени Леонідівни. В цьому ж році успішно пройшов конкурс в Якимівську районну державну адміністрацію на посаду начальника відділу з питань цивільного захисту населення райдержадміністрації Якимівського району Запорізької області.

Ігор Іванович вів активну громадську діяльність, був одним з ініціаторів створення громадського формування з охорони громадського порядку та кордону Якимівського району «Патріот». Патрулюючи вулиці Якимівки, він дуже часто розповідав молодим хлопцям про військову службу, військову техніку, та важливість фізичної підготовки майбутнього військовослужбовця ЗСУ.

В серпні 2014 року був мобілізований до ЗСУ на посаду командира 3-го батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40-й БТО «Кривбас»).

З грудня 2014 року перебував в районі м. Дебальцеве.

Ігор Іванович після виходу з Дебальцевого більшості своїх військовослужбовців останнім проривався з колоною поранених і вбитих бійців разом зі спецпризначенцями 16 лютого 2015 рокуріли його не змогли евакуювати. Коли військові повернулися на поле бою, полковника там не було. Його вважали зниклим безвісти.

У червні 2015 року за експертизою ДНК ідентифікований серед загиблих. 1 липня 2015 року урочисто похований у смт. Якимівка, Якимівський район, Запорізька область.

У Якимівському історико-краєзнавчому музеї було відкрито пам'ятний стенд, а в місцевій сільраді — куточок пам'яті, присвяче­ний загиблому в зоні АТО полковнику ЗСУ земляку І. І. Щербині. Для увіковічення пам'яті І. І. Щербини встановлена меморіальна таблиця на будинку в смт Якимівка, де він мешкав із родиною. На його честь перейменована вулиця Жовтнева в смт Якимівці. Також на його честь перейменована головна вулиця у рідному селі Іваньки на Черкащині.

Солдат Андрій Іщенко  народився в с. Хохітва, Богуславського району  на Київщині.

 Останні роки проживав в с. Володькова Дівиця, працював охоронцем у столиці. Після мобілізації в лави Збройних Сил України  він служив  стрільцем-снайпером механізованого відділення механізованого батальйону військової частини.

 Залишаючись вірним військовій присязі з оборони територіальної цілісності та   суверенітету України, виконуючи бойове завдання, 7 лютого 2023 року загинув внаслідок штурмових дій ворога в районі населеного пункту  Авдіївка Покровського району на Донеччині.

 Поховано  загиблого  на Алеї Героїв в м. Дніпро.