Загиблі герої Чернігівщини: Лучко Вячеслав. Булка Сергій. Скребець Дмитро

Лучко Вячеслав Юрійович, народився 23 вересня 2000 року в с. Іванівка Чернігівського району Чернігівської області.  У2007 році був зарахований до першого класу  Іванівської загальноосвітньої школи. У 2018 році закінчив 11 класів цієї ж школи. 

У 2018  році вступив до Чернігівського професійного будівельного ліцею №18 за спеціальністю «Маляр-штукатур». Не закінчивши навчання у будівельному ліцеї, пішов служити  за контрактом, який заключив на 3 роки.

Старший сержант Вячеслав Лучко за час проходження служби зарекомендував себе виключно з позитивного боку. Вірний Конституційному обов’язку та справі охорони державного кордону України.

З 21 листопада 2019 року безпосередньо брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони у відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації проти України в районі проведення операції Об’єднаних сил. 

Вячеслав Лучко в квітні 2022 року, згідно бойового розпорядження, у складі  зведеної групи прикордонної комендатури швидкого реагування «Краматорськ» 11 прикордонного загону, виконував бойові завдання в районі н.п. Нове Лиманського району Донецької області.

17 квітня 2022 року група військовослужбовців у складі 4 військовослужбовців Державної прикордонної служби України, серед яких був старший сержант Вячеслав Лучко, та 5 військовослужбовців 24 окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України виконувала наказ на оборону н.п. Нове на напрямку н.п. Ольгівка Донецької області. Близько 10.45 відбувся прорив противника на бронетранспортерах на напрямку н.п. Ольгівка – Нове, після чого весь особовий склад групи вступив в нерівний бій з противником з метою дати можливість основним силам підготуватись до бою. Старший сержант Вячеслав Лучко вів бій та стримував наступ противника, завдаючи йому вогневого ураження та передавав координати для артилерійських підрозділів Збройних Сил України. Протягом 3 годин йшов запеклий бій наших прикордонників разом із бійцями Збройних Сил України. Прикордонники періодично виходили на зв’язок доповідаючи про обстановку. О 14.15 з доповіді стало відомо, що у наших військовослужбовців закінчились боєприпаси, а противник продовжує наступальні дії в їхньому напрямку та веде вогонь по їхніх позиціях. Близько 14.20 прикордонники вийшли в ефір та визвали артилерійський вогонь на свої позиції з метою знищення противника. Після чого артилерія завдала вогневого удару по вказаним координатам. На далі група на зв’язок не виходила. Старший сержант Вячеслав Лучко отримав поранення не сумісні з життям. 

12 жовтня 2022 року тіло Вячеслава Лучка змогли виявити та забрати з місця де він загинув. 

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший сержант Лучко Вячеслав Юрійович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

45-річний солдат Сергій Булка загинув 6 червня 2022 року біля села Званівка, що на Донеччині. Разом з екіпажем гармати «Піон» виїхав на позиції. Місцевість була відкритою, тому їх засік ворог і почав обстрілювати з артилерії. Із 9 членів екіпажу шестеро загинули.

Сергій народився в Білорусі, а згодом разом із батьками переїхав до села Анисів на Чернігівщині. Після школи навчався в НУ «Чернігівська політехніка» на інженера-системотехніка. Жив і працював у Чернігові. Згодом переїхав з дружиною Наталею до Києва. Там працював програмістом у різних організаціях. Часто їздив у закордонні відрядження. Із дружиною та сином жив у Борисполі на Київщині.

Із 2014 року Сергій Булка допомагав українським захисникам. Родина донатила на потреби військових, готувала і передавала смаколики на фронт.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, сім’я вирішила залишатися вдома. 9 березня 2022 року від осколкового поранення в селі Анисів загинула мама Сергія – Марія Булка. Чоловік важко переживав її втрату. 20 березня пішов до місцевого ТЦК, де йому відразу вручили повістку. За кілька тижнів Сергій у складі 43-ої артилерійської бригади імені Тараса Трясила відправився на Схід. Був підривником на гарматі «Піон».  Старанно і чітко виконував свою роботу. Був добрим, спокійним, мав гарне почуття гумору.

«У нас усе було добре: родина, робота, будинок. Ми мріяли поїхати вдвох у Стамбул, просто так, попити кави. Мали ще багато планів і мрій на життя. Сергій сказав, що ми переможемо все одно, у будь-якому випадку. У мене не було лихого передчуття, коли чоловік кілька днів не відповідав на смс, бо попереджав, що зв’язку не буде. І тут таке горе… Тепер я сама із сином, із мільйоном питань у голові. Це все переживати дуже важко. Я кохала, кохаю і кохатиму Сергія завжди. За рік після його смерті легше не стало і не думаю, що колись стане», – каже дружина Наталя Булка.

Сергія поховали на Алеї почесних поховань Рогозівського кладовища в Борисполі.

У захисника залишилися дружина, син і брат.

Дмитро Скребець народився 10 грудня 1984 року. Дитячі та юнацькі роки його пройшли в с. Курінь на Бахмаччині де він в 2002 році закінчив місцеву ЗОШ І-ІІІ ст.

   Навчався в Академії водного транспорту, а потім працював у Київському річковому порту. За час роботи був підвищений до капітана-змінного механіка теплохода.

   Молодий чоловік десять років тому зустрів свою половинку, кохану дружину та переїхав в Ірпінь. Згодом їхня родина поповнилася маленьким щастям, донечкою, яку Дмитро обожнював, вона була сенсом його життя.

    До війська приєднався добровільно влітку 2022-го, аби захистити родину та її майбутнє. Проходив службу в лавах 26-го окремого дивізіону річкових катерів.

     26 червня 2024 року  рашисти поцілили по катеру наших воїнів при спробі висадки на лівий берег Дніпра. Моряки ухвалили рішення евакуюватися на правий берег уплав – серед екіпажу був і Дмитро. За кілька десятків метрів до берега воїна наздогнав ворожий дрон.

   Дмитра поховали в Ірпені на Алеї пам’яті захисників.