Постаті: Андрій Корх

21 серпня 1859 року в Холмах кріпаки не пішли на панщину. Понад тисячу двісті чоловік з містечка та сусідніх сіл вийшли не на бурякові поля поміщиці Максимової, а на свої наділи. Через десять днів село оточить нова військова команда. Згодом вісьмох заарештованих поведуть із Сосниці назад на майдан – таврувати гарячим залізом, бити різками, заковувати в кайдани. Серед них буде кріпак Андрій Корх із дружиною Зіновією.

З 1672 року Холми належали родові Дуніних-Борковських. Універсалом гетьмана Івана Самойловича містечко з усіма землями отримав Василь Дунін-Борковський – нащадок шляхти, що від часів Хмельниччини служила Війську Запорозькому. Згодом він стане чернігівським полковником, потім – генеральним обозним усієї Гетьманщини. Його сини й онуки володіли Холмами понад півтораста років, до 1830-х.

Хто і за яких обставин викупив маєток у Дуніних-Борковських, опубліковані джерела не зберегли. Відомо тільки, що до середини XIX століття село перебувало в руках родини Максимових. Імені й по батькові поміщиці, проти якої повстали кріпаки, документи теж не залишили – у всіх згадках вона значиться лише за прізвищем.

У 1853 році власник заклав у Холмах цукровий завод. Тут працювало сто вісімдесят вісім кріпаків. Поряд із заводом у маєтку діяли винокурня, чинбарня, ливарня і каретна фабрика – усе переважно дармовою працею.

Панщина в Холмах була особливо жорсткою. Максимова брала зі своїх кріпаків два тижні з кожних трьох на власне господарство. На свій наділ кожен двір мав лише тиждень із трьох.

Кріпаки Холмів не знали слова «революційна ситуація», але відчували її. У 1858–1860 роках жандармерія фіксувала по всій імперії сотні селянських виступів – від відмов виконувати повинності до прямого протистояння з військами. Олександр II уже три роки готував реформу; 30 березня 1856-го він сказав московському дворянству: краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати, поки воно почне скасовуватись знизу.

Чутки про швидку волю йшли селами по всій Лівобережній Україні. Поміщики, відчуваючи близьку втрату дармової праці, закручували гайки у зворотний бік. Той самий рік, що приніс ескалацію вимог знизу, посилив і тиск згори.

У серпні 1859-го холминці стали серед тих, у кого це протистояння прорвало.

21 серпня селяни не вийшли на роботу. Це не випадковий зрив і не невдалий тиждень. Кріпаки сформулювали вимогу і передали її через своїх старших: один тиждень на поміщицю, один на себе. Замість двох тижнів із трьох – рівно навпіл.

Максимова відмовила і викликала поліцію.

Прибув становий пристав, потім – справник Сосницького повіту. Громаді погрожували карами, селяни не відступили. До Холмів направили 4-й резервний батальйон Кременчуцького піхотного полку. Кріпаки не відступили.

22 серпня губернатор Чернігівщини послав у село штаб-офіцера жандармського корпусу з командою і чиновника надзвичайних доручень.

Того ж дня о другій годині по обіді на майдані вишикувалися двісті сімдесят п’ять солдатів. Поряд зібрали всіх кріпаків Холмів і навколишніх сіл. Штаб-офіцер зачитав витяги із законів про суворе покарання за непокору. Селяни одностайно заявили: краще вмруть, ніж виконуватимуть панщину.

Жандарм не наважився вдатися до сили. Дії селян, як він напише в доповіді, були надто рішучими. Команда здавалась замалою.

За два дні губернатор наказав відрядити в Холми ще два батальйони підкріплення. Село стояло.

1 вересня о восьмій годині ранку війська знову зігнали всіх селян маєтку на майдан і оточили. Кріпаків востаннє закликали скоритися – обіцяли помилування і прощення. Громада відповіла, що винною себе не вважає й панщини відбувати не буде.

Карателі заарештували вісьмох чоловік і відправили до Сосниці, у військовий суд.

Вирок зафіксовано в «Історії міст і сіл Української РСР»: на каторжні роботи засудили Андрія Корха з дружиною Зіновією, Пантелеймона Андрійчика, Івана Шевчика, Гордія Савруя, Павла Корха, Федора Кириченка. Василь Мелашенко отримав довічне заслання у Сибір.

Засуджених повернули з Сосниці в Холми. На тому самому майдані, де десять днів тому громада твердила, що краще вмре, – арештантів потаврували гарячим залізом, побили різками, закували в кайдани. Усе при селянах: процедура мала стати уроком для тих, хто залишився.

Етап до Сибіру тягнувся місяцями, пішки. Каторжан вислали в Іркутську губернію – через Москву, Володимир, Нижній Новгород, Казань, Перм, Тобольськ. Дехто помирав ще в дорозі.

Витрати на каральну експедицію – шість тисяч дев’ятсот п’ятдесят вісім карбованців – Чернігівське губернське правління спочатку поклало на самих кріпаків. Але громада була настільки бідна, що навіть під загрозою нового тиску зібрати такої суми не змогла. Справа дійшла до Сенату. Сенат списав видатки на казну.

Про холминський спротив написав «Колокол» – газета Олександра Герцена, що виходила в емігрантському Лондоні. Видання донесло вимогу селян до читачів по всій імперії й за кордоном – саме звідти сьогодні відоме формулювання «один тиждень на поміщицю, один на себе».

Письмове прохання до царя про помилування, подане у 1860 році, було відхилене.

Через сімнадцять місяців після того, як Корхи рушили на схід у кайданах, Олександр II підписав Маніфест 19 лютого 1861 року. Кріпосне право було скасоване. Холминці, які залишилися в селі, отримали особисту свободу – без землі або з мізерним наділом, із викупом, що тривав десятиліттями.

Андрій і Зіновія Корхи волі вже не побачили. У відкритих джерелах не збереглося ні року їхньої смерті, ні відомостей про подальшу долю. Зіновії Корх навіть після відбуття строку царський уряд відмовив повертатися в рідне село. Жінка, яка стояла поряд із чоловіком десять днів на майдані Холмів, не повернулася туди вже ніколи.

Сто шістдесят шість років по тому історія Корхів читається як арифметика: десять днів стояння тисячі двохсот людей перед військовою командою. Без жодної гарантії, що завтра не прийде новий батальйон. Без надії, що в Сенаті лежить чернетка Маніфесту.

Чи знали Корхи, що до волі залишилось сімнадцять місяців, ми вже не дізнаємось. Скоріше за все – не знали. Знали інше: панщина два тижні з кожних трьох – нелюдська. І що цього досить, аби сказати «ні».

Джерело