Мистецька Чернігівщина: Адам Сталоні-Добжанський

Триста сорок чотири вітражні композиції в тридцяти семи храмах. Понад тисяча квадратних метрів кольорового скла, крізь яке сонце щодня проходить і падає на підлоги костелів і соборів від Ниси до Гайнувки. Тридцять дві поліхромії стін. Десятки мозаїк. Адам Сталоні-Добжанський народився в Мені 19 жовтня 1904 року – в сімʼї польського шляхтича і української старообрядниці. Помер у Кракові 22 березня 1985 року – за робочим столом, над ескізами для собору в Гайнувці, не завершивши останній проєкт. Між цими двома датами – вісімдесят років, у які вмістилися три революції, еміграція, півстоліття роботи зі склом і фарбою, дружба з майбутнім папою римським і систематичне витирання імені з польської культури руками тих, хто цю культуру мав оберігати. За життя у нього не було жодної персональної виставки. Жодної. Першу влаштували в Парижі через три роки після смерті.

Художник-монументаліст, вітражист, автор поліхромій і мозаїк. Єдиний у Польщі завідувач кафедри літерництва при Академії мистецтв – керував нею тридцять два роки. Учитель Єжи Новосельського, одного з найвідоміших польських іконописців двадцятого століття. Оформив книгу Кароля Войтили – майбутнього папи Іоана Павла II. Дослідниця Анна Семєнєц у 2017 році назвала його wielki nieobecny – «великий відсутній» польського мистецтва.

Батько Адама – Фелікс Сталоні-Добжанський (1865–1928). Рід належав до давньої польської шляхти, герб Сас – один із найстаріших родових гербів Речі Посполитої, що веде початок від волоських і руських бояр. Фелікса заслали з Польщі до Петербурга за патріотичну діяльність – у Російській імперії це було звичною практикою поводження з польськими активістами після повстань. З Петербурга Фелікс потрапив до Чернігівської губернії, де працював слідчим суддею. Тут він і залишився.

Мати – Анна з роду Коваленко (1880–1941), українка, старообрядниця. Дід по матері – Корній Коваленко. Шлюб між польським католиком-шляхтичем і українською старообрядницею на початку двадцятого століття – складна міжконфесійна ситуація. Кожна зі сторін мусила поступатися.

Адама охрестили в православній церкві. Усе життя він вважав себе православним – і працював потім у візантійській і латинській традиціях одночасно. Назвали хлопця на честь Адама Міцкевича – головного поета польського романтизму. Так у одному імені зійшлися православне хрещення і польська культурна ідентичність.

У родині було троє дітей. Сестра Алевтина (1906–1978) народилася вже не в Мені – того року родина переїхала до Черикова в Білорусі. Алевтина стала славісткою. Брат Северин (1908–1985) народився теж у Черикові. Став юристом.

На Менщині Адам провів лише перші два роки життя. Але саме це місто залишилось у його документах як місце народження. І саме тут, у православній церкві, визначився конфесійний вибір, який потім проявився в сотнях його робіт.

У 1917 році, коли Російську імперію розхитала революція, родина повернулася в Україну – до Прилук під Полтавою. Тринадцятирічний Адам побачив і революцію, і громадянську війну, і зміну влад. Прилуки за чотири роки встигли побувати під різними прапорами.

У 1922 році вісімнадцятирічного Адама госпіталізували в Києві. Причина прозаїчна – укус собаки. Але в умовах тодішньої України початку двадцятих, де сказ був реальною загрозою, а антирабічні вакцини – розкішшю навіть для міських лікарень, справа була серйозною. Без лікування укус скаженої тварини означав смерть – повільну, болісну, без жодного шансу. Кузинка Феліція Янковська, яка жила в Києві, допомогла з лікуванням і, очевидно, з документами. Завдяки їй Адам вижив.

У березні 1923 року родина Сталоні-Добжанських скористалася правом репатріації. Ризький мирний договір 1921 року, що завершив радянсько-польську війну, давав полякам у Радянській Росії та Радянській Україні можливість повернутися на територію відновленої Польщі. Між 1921 і 1924 роками цим правом скористалися сотні тисяч людей – переважно поляки, але також змішані родини, для яких «повернення» було швидше переїздом у нове, ніж у знайоме. Серед них – батько Фелікс, мати Анна і троє дітей. Вісімнадцятирічний Адам покидав єдину країну, яку знав, – Україну, де прожив усе свідоме життя. Попереду була Польща, яку він знав тільки з батькових розповідей.

Оселилися в Мєхові під Краковом – невеликому містечку в Малопольщі, де ритм життя відрізнявся від усього, що Адам бачив у Прилуках чи Києві. Фелікс знову працював слідчим суддею – та сама професія, що й у Чернігівській губернії, тільки тепер у Другій Речі Посполитій. Адам пішов у гімназію.

Саме в гімназії в Мєхові стало зрозуміло, що хлопець із Мени – художник. Він створив першу поліхромію – розписав актовий зал школи. Це була учнівська робота, але вона показала, що молодий Сталоні-Добжанський мислить масштабом стіни, а не аркуша. Для вітражиста і монументаліста це принципово.

У 1927 році він вступив до Краківської академії мистецтв на відділення малярства. Краків на той час був серйозним мистецьким центром. Академія мала традицію, що тягнулася від Яна Матейки. Серед викладачів Адама були Яроцький, Пауч, Пєньковський. Він слухав лекції скульптора Дуніковського.

Але найважливішим для його подальшого шляху стало знайомство з традицією Юзефа Мегоффера. Мегоффер і Станіслав Виспянський на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть створили мистецтво польського вітража – перетворили ремесло на високе мистецтво, яке стояло нарівні з живописом і скульптурою. Мегоффер ще читав лекції, коли Сталоні-Добжанський був студентом. Лінія від Виспянського і Мегоффера до Сталоні-Добжанського – це пряма лінія наступництва.

Диплом Адам отримав у 1933 році. Батька вже не було: Фелікс помер у 1928-му, коли Адам ще навчався. Двадцятидевʼятирічний випускник мав перед собою Польщу, до якої за шість років прийде війна, хоча тоді про це ніхто не знав.

Читати далі