Історії Воїнів: Розинко Світлана

Світлана Розинко прийшла у військо ще у 2011 році. До служби працювала продавчинею і була заступницею завідувачки магазину. Каже, що це рішення народилося майже випадково: подруга покликала “за компанію”, бо саму чоловік не відпускав. 

А чоловік Світлани Віталій, який сам був військовим, не те, щоби зрадів, але зрештою вибір прийняв і підтримав. Пізніше старший син подружжя також пішов служити, а її покійна мама плела шкарпетки для хлопців на передову – за цей час навʼязала понад дві тисячі пар. “Я вважаю, що всі мають бути у війську або для війська, тобто будь-яким чином сприяти перемозі”, – каже Світлана.  

Понад 10 років Світлана Розинко була кухарем для військових. Працювала не лише в тилових частинах, їздила на ротації в зону ООС: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Часів Яр. 

Для неї війна почалася у 2014 році. “Памʼятаю, чоловік служив у Гончарівську. 28 лютого він мені подзвонив, сказав, що їх везуть на завдання, але ми не знали, куди. У нього в кишені було всього 28 гривень на проїзд і обід, і я не розуміла, як це так, що він не може приїхати додому. Він тоді потрапив додому тільки через 10 місяців, служив під Волновахою”, – розповідає Світлана. 

Вона на той час була в декретній відпустці із меншою дитиною, а після декрету повернулася на службу, і в 2016 році  почала їздити разом з чоловіком у відрядження. У 2018 році під містом Щастя Віталій потрапив під обстріл фосфорними снарядами. Через 10 місяців він повернувся додому, почувався погано, і обстеження показало рак.

Віталій лікувався тривалий час, приймав хіміотерапію та обстежувався, однак звільнятися з війська не поспішав. “Навіть хворим продовжував працювати, возити боєприпаси, виходити на позиції. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він відвіз маму і молодшого сина до мого брата, а сам повернувся у Чернігів”, - розповідає Світлана.

Відступ ворожих військ із Чернігівської і Київської області подружжя зустріло разом, однак невдовзі після того Віталія не стало. Його смерть Світлана пережила досить тяжко, за її словами, “два роки приходила до тями”, погано спала вночі. Проте продовжувала службу в армії.

Повномасштабне вторгнення Світлана зустріла так, як і багато військових, — без паузи на страх. Вона вигулювала собаку, почула вибухи, зібрала найнеобхідніше і приїхала в частину. Додому потрапила лише через місяць. У найгарячіші тижні в Чернігові Світлана працювала на кухні: разом із двома іншими жінками годувала військових і поранених, майже не спала, варила суп у єдиній 30-літровій каструлі, робила бутерброди. “Продукти  збирали по домівках, у кого що було, і від волонтерів військові щось привозили, і підприємці. Хлопці приходили замерзлі, їли суп і казали: “Я ніби в мами вдома побував”, — згадує вона. Навіть під ракетами й бомбами працівниці не залишали їдальню, бо розуміли важливість своєї справи.  

А було нелегко. “Ми спали на підлозі у тій частині, де готували поїсти. Спали мало, по 15-10 хвилин. Мій помічник Андрій Сидоренко якось чистив зі мною картоплю і піймав мою голову, коли я заснула і ледь не наштрикнулася на ніж”. 

Світлана каже, що до армії готувати не любила, а у війську кухня стала її справою. Вона і тепер пече для своїх — лимонні пироги, шоколадні кекси, різну випічку, якою пригощає побратимів. “Дуже сподіваюся, що ще повернусь на кухню”, — говорить вона. Нині ж Світлана - звʼязківець у службі, яка займається у сфері радіаційного, хімічного, біологічного та ядерного захисту. 

“Військові, задіяні в цій службі, займаються контролем води, грунту, повітря. Якщо відбувається скид, ми вимірюємо рівень забруднення, оцінюємо, який радіус охоплення, куди воно може поширитися за напрямком вітру чи за течією, щоби при потребі евакуювати населення, знезаразити, видати протигази, підвезти чисту воду та їжу. Це велика структура, в ній є розвідка, мобільна група, фахівці, які рахують і ведуть документацію”, – пояснює Світлана Розинко.

Після смерті чоловіка Світлана, за її словами, два роки приходила до тями. Тепер має свій ритуал пам’яті: бере каву йому та собі й кілька разів на тиждень іде на Алею Героїв. Почала ходити в спортзал і на бокс, аби “почати жити”, тримається за дітей, сім’ю, випічку і віру в перемогу. У неї вісім татуювань, серед них — напис “Народжена бути щасливою” латиною, розбите серце після смерті чоловіка і валькірія — жінка-воїн. 

У розмові про жінок у війську Світлана каже просто: “У наш час жінки такі сильні! У війську я бачила і медиків, і кухарів, і штурмовиків. Слабкі не служать, вони тікають. Сильними є і ті, хто чекає з війни. Жінки, які тижнями не чують голосу сина, доньки чи чоловіка, поки вони десь на позиції, — ці жінки дуже сильні, вони теж частина цієї війни”.

Джерело