Постаті: Вакуловська Лідія

Двадцяте лютого 1926 року. У Сновську, що за девʼять років стане Щорсом, а за девʼяносто — знову Сновськом, у родині військовослужбовця народжується дочка. Назвуть Лідією. Через тридцять сім років її повість «Лушка» розійдеться пʼятнадцятьма з половиною мільйонами квитків у радянському прокаті. Через сорок один рік мінську квартиру Вакуловської почне слухати КДБ. А через шістдесят пʼять — вона повернеться у рідне місто помирати.

У рік народження Лідії всесоюзний перепис нарахував у Сновську шість тисяч вісімсот пʼятдесят мешканців — місто паритету: тридцять пʼять відсотків українці, тридцять пʼять — євреї, шістнадцять — росіяни. Голос депо перекривав голос церкви: третина дорослих ходила на залізницю. Три школи, чотири клуби, кінотеатри. У 1936-му відкриють ще медичну.

Батько — військовослужбовець, що означає одне: родина буде переїздити. У відомих біографіях Вакуловської не вказано, де Лідія ходила до школи, де закінчувала десятий клас. Сухе «1945 — закінчила середню школу» — без міста. Це чесно: маршрут військового — Сновськ, чергове місце служби, ще одне, можливо, повернення додому, можливо, Київ. Документи мовчать. Знаємо лише точки початку і кінця.

Улітку 1941-го Лідії пʼятнадцять. Чорна година приходить швидше, ніж у Чернігова: між кінцем серпня і початком вересня німці вже в районі. Депо встигають вивезти на схід, як і родини залізничників. Не встигають — тисячі сновських євреїв, які становили понад третину міста.

Чи була Лідія у Сновську цієї осені, чи родина вже їхала на схід — її біографи не пишуть. Військова частина батька мала свою евакуаційну логіку, окрему від цивільної. Найімовірніше, війну вона пережила далеко звідси.

За період окупації нацисти знищили у Сновську понад шість тисяч цивільних. Найбільший удар припав на єврейську громаду, ту саму, що становила третину міста її дитинства.

1945-го приїздить до Києва. Київська школа кіноактора — закриється вже 1948-го. Звідти Лідія переходить на російську секцію акторського факультету Київського театрального інституту (нині — імені Карпенка-Карого). Чотири роки навчання, після яких актрисою вона так і не стане.

Натомість почне писати. Друкуватися — з середини 1950-х, у газетній періодиці; серед перших — чукотська газета «Зорі півночі», куди занесе родинна доля. Звідти народиться головна географія її прози: Чукотка, Магадан, Колима. Молоді інженери, шофери, геологи, табори — в її варіанті не сталінські, а «робочі», бо інакше тексту просто не пропустила б цензура.

1963-го виходить повість «Лушка». Героїня — таксистка, яка закохується в інженера з кримінальним минулим. На Київській кіностудії імені Довженка за неї беруться двоє режисерів — Леопольд Бескодарний та Ігор Самборський. Сценарій пише сама Вакуловська.

Фільм виходить на екрани 12 липня 1965 року. Чорно-білий, 82 хвилини, російською. У головних ролях — Віра Майорова-Земська, Михайло Державін, Федір Чеханков, Ніна Дорошина. Музика — Андрія Ешпая.

Каса — пʼятнадцять мільйонів чотириста тисяч глядачів. Для дебютного сценарію уродженки районного містечка це цифра, перед якою будь-який сучасний кіновиробник на пострадянському просторі мовчить. Ще через рік — «Саша-Сашенька» на «Білорусьфільмі». Сценарій теж її. Музику пишуть Євген Глєбов і Мікаел Тарівердієв.

Читати далі