Наукова еліта Чернігівщини: Володимир Науменко
Батьків дім стояв у місті, де вчитися означало готувати дітей до великого світу. Тут, на Сіверщині, малий Володимир провів перші роки – між батьковими класами й розмовами дорослих про книжки. Гімназію в Новгороді-Сіверському він застав ще зсередини родини: вона була його першим уявленням про те, чим узагалі може бути школа.
Серед батькових друзів був Михайло Максимович – перший ректор Київського університету, енциклопедист, теж родом із цих країв. Знайомство з ним підлітка не минулося безслідно: саме Максимович став для Науменка живим прикладом того, що українська старовина – не сільська екзотика, а предмет науки.
1861 року родина перебралася до Києва. Але точкою відліку лишилося рідне місто над Десною – і батьків фах, який син зрештою зробив справою власного життя.
У Києві Науменко закінчив гімназію, потім університет – і ще студентом прибився до кола, яке згодом назве своїм домом. «Стара громада» збирала тих, для кого українство було не модою, а тихою щоденною працею. Науменко став її скарбником, а з початку 1900-х фактично очолив.
Після Емського указу 1876 року, коли друкувати українською в імперії заборонили, громадівці знайшли обхід: переправляли матеріали за кордон, до Михайла Драгоманова в Женеву. Серед тих, хто готував рукописи до пересилання, був і Науменко.
Головну ж свою зброю він узяв у руки 1893 року, ставши редактором журналу «Киевская старина». Видання мусило виходити російською – інакше цензура не пропускала б. Але під рукою Науменка воно поступово перетворилося на орган українського руху. На його сторінках точилася відверта суперечка з ученим Тимофієм Флоринським, який відмовлявся визнавати українську окремою мовою. А 1898 року Науменко домігся неможливого – дозволу друкувати в журналі художні твори українською і відкрити українську друкарню.
Перелік справ Науменка читається як програма цілого покоління. Він роками безоплатно вів роботу над словником живої української мови – зводив докупи матеріали, що їх десятиліттями збирала громада. Коли стало ясно, що сам не дотягне через редакцію і школу, саме за його наполягання працю передали Борисові Грінченку. Словник вийшов 1907–1909 років під іменем Грінченка – і Науменко не сперечався, бо йшлося про справу, а не про підпис.
1906 року він став одним із засновників Українського наукового товариства в Києві й заступником його голови Михайла Грушевського. А ще через сім років подарував товариству власну бібліотеку – кілька тисяч томів, серед яких чимало рідкісних видань.
Того ж 1905 року Науменко відкрив у Києві приватну гімназію. Її вважали однією з найкращих у місті. Тут навчався хлопець на ім’я Максим Рильський – майбутній класик, який усе життя з вдячністю згадував свого директора.
І весь цей час Науменко повторював одну думку: школа працює по-справжньому тільки тоді, коли вчить дитину її рідною мовою. 1905 року він у складі української делегації їздив до Петербурга домагатися скасування заборон на українське друковане слово.
1917 рік підняв Науменка на самий верх. У березні він два тижні тимчасово очолював Українську Центральну Раду – доки із заслання не повернувся Грушевський. Коли той приїхав, Науменко спокійно здав повноваження й увійти до Ради відмовився: казав, що політика й революційна метушня його ніколи не вабили.
А восени 1918-го прийняв посаду міністра освіти й мистецтв в останньому уряді гетьмана Скоропадського. Пробув на ній лише місяць, але встиг головне – долучився до створення Всеукраїнської академії наук. Саме його підпис стоїть під наказом про призначення Володимира Вернадського першим президентом академії.
6 лютого 1919 року Київ зайняла Червона армія. 7 липня Науменка заарештувала надзвичайна комісія. Допит, вирок і розстріл умістилися в одну добу – його вбили вже наступного дня за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності». Вернадський і Агатангел Кримський устигли надіслати протест 9 липня, та вирок був уже виконаний. Чоловіка, який доглядав могилу Шевченка, поховали в спільній могилі на Лук’янівському цвинтарі.
Радянська влада зробила те, що вміла найкраще, – викреслила ім’я. На десятиліття Науменко зник зі сторінок енциклопедій і підручників, його праці не перевидавали. Повернули його лише 13 грудня 1991 року, коли реабілітували посмертно. Сьогодні в Києві є вулиця Володимира Науменка, а будівлю заснованої ним гімназії взято під охорону – на дошці напис: «Колишня гімназія В. П. Науменка». Місто над Десною, де він народився, має повне право називати його своїм.
Коментарі
Дописати коментар