Постаті: Мельхіседек Значко-Яворський

Чоловіка, чиє імʼя в Польщі, Росії та на Правобережжі вимовляли зі страхом і називали «царем бунтарів», останні роки життя можна було зустріти в тихих стінах Глухівського Петропавлівського монастиря – обителі Новгород-Сіверської єпархії. Тут, серед книг і молитов, доживав віку Мельхіседек Значко-Яворський, якого історики згадують серед діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка. А починалося все за сотні верст звідси – у вогні найбільшого селянського повстання XVIII століття.

Народився він близько 1716 року в Лубнах, у родині козацької старшини, з мирським імʼям Матвій Карпович. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії – тій самій, що виховала багатьох майбутніх людей Новгород-Сіверського гуртка. Чернечий постриг прийняв уже зрілим чоловіком, а далі шлях привів його на Правобережжя, у Мотронинський Троїцький монастир посеред Холодного Яру. Ставши тут ігуменом, він опинився в центрі подій, що сколихнули цілу імперію.

У середині XVIII століття Правобережна Україна лишалася під владою Польщі, а православних тіснила унія. Мельхіседек став на захист віри батьків. За його закликом священники близько півтори сотні парафій оголосили про повернення з унії в православʼя. Коли польська влада відповіла репресіями, ігумен шукав оборони – звертався і до російської влади, і до запорозьких козаків. За захист православного люду його прозвали ще одним імʼям – «царем правди».

Звідти й народилася легенда, що пережила свого героя. У середовищі повстанців ширилася чутка про «золоту грамоту» Катерини II – нібито цариця прямо благословила православних на збройний виступ. Документа такого, найпевніше, не існувало: історики вважають «золоту грамоту» ідеологемою, що сама склалася в таборі гайдамаків. Та чутка важила більше за будь-який папір.

Читати далі