Історії Воїнів: Ковальчук-Осипенко Людмила

Офіцерка групи психологічного супроводу та відновлення, старший лейтенант Людмила Ковальчук-Осипенко прийшла у Збройні Сили свідомо у 2018 році. Каже, що для неї війна почалася ще у 2014-му з особистої втрати. Після Майдану її наречений пішов у добровольчий батальйон, отримав важкі поранення у Слов’янську і помер у військовому госпіталі. Того ж року її рідний брат, контрактник 1-ї танкової бригади, почав службу в АТО. Цей досвід змінив усе. “У 2018 році було багато близьких по духу людей у війську, вони мене підтримали”, — говорить вона.

До 2022 року Людмила служила оператором відділення обліку мобілізаційної роботи — це була доступна для неї посада, яка не вимагала бойового досвіду. Після повномасштабного вторгнення з’явилася можливість отримати офіцерське звання. Вона пішла на навчання, отримала звання і посаду. Спочатку була заступницею командира роти з морально-психологічного забезпечення, а згодом перейшла до групи психологічного супроводу та відновлення.  

Повномасштабну війну Людмила зустріла на чергуванні. Її старший син тоді був із нею у ТЦК та СП і роздавав чоловікам цукерки, бо, як сам казав, вони “занадто сумні” і їх треба підбадьорити. Тепер у Людмили двоє синів. Після народження молодшого вона побула у декреті лише пів року, а потім повернулася на службу. Відпустку оформив на себе чоловік — теж військовий. Так родина розподілила ролі, виходячи з обставин і можливостей.  

Із 2022 року одна з найважчих ділянок її роботи — супровід родин загиблих, сповіщення про загибель чи зникнення безвісти, а нині ще й супровід поранених. Людмила Ковальчук-Осипенко має повідомити важку звістку родині особисто, також вона відвідує похорони бійців.

“Перший контакт — не телефонний дзвінок, я мала повідомити особисто”, — розповідає Людмила. Вона згадує, що у родинах доводилося чути найрізноманітніше — від болючого “А чому не ви загинули?” до нескінченних питань, як це сталося, де саме. 

“Найважче для рідні, коли не можуть витягнути тіло військового. У нас проживала сімʼя, батьки Віталія Трухана, позивний Біцуха. У них не було статусу “зниклий безвісти”, але тіло залишилось десь у Маріуполі, і на сьогодні Віталія не поховали. Якщо ж немає підтвердження, що військовий загинув, і він отримує статус зниклого безвісти - для рідні це теж велике горе. Дуже часто буває, рідні ображаються на командування, на побратимів, які не витягнули тіло. Але ж захват території може відбуватися швидкими темпами, і не завжди виходить відвоювати позиції і забрати тіло”, - пояснює Людмила.

На Людмилі — і робота з пораненими: дзвінки й поїздки, допомога з рапортами, документами, виплатами, поясненнями, на що людина має право. І, звісно, психологічна робота — тестування, індивідуальні й групові розмови, визначення тих, хто потребує відновлення чи направлення у профільні заклади. “Буває, військовослужбовці кажуть “Дякую” — і ти відчуваєш, що знаходишся у потрібному місці у потрібний час”, — каже вона. А ще більш зворушливими для неї стають моменти, коли рідні загиблих називають її “дочкою” і запрошують на чай.  

Щоб не зламатися у такій роботі, Людмила тримається за сім’ю, дітей, чоловіка і хобі. Серед них — фотографія та театр ветеранів. Вона грає роль Часу у виставі “Новітня історія іграшок”, яка з’явилася з мрії пораненого оборонця Чернігова Юрія Вєткіна створити театр ветеранів. 

Джерело