Постаті: Андрій Ходот
Про дворянський рід Ходотів із Покошичів відомо небагато, але достатньо, щоб побачити: це було помітне на Чернігівщині гніздо. Метричні книги фіксують Ходотів як дворян Кролевецького повіту. Чернігівський адрес-календар кінця XIX століття називає серед губернських урядовців Кузьму Потаповича Ходота – секретаря дворянства, титулярного радника. А найвідомішою з роду стане Меланія Овдіївна Ходот: дворянська донька з Покошичів, яка 1857 року вийшла заміж за дворянина Миколу Загорського, закінчила Київську консерваторію й увійшла в історію української опери. Андрій Ходот – із того самого покошицького дворянського кореня, старший за Меланію на ціле покоління.
Покошичі тоді були звичайним селом Кролевецького повіту – хати, церква, поля над тихими притоками Десни. Для дворянської дитини шлях був прокладений наперед: освіта, служба, чин. Незвичним був хіба напрям, який обрав Андрій. Не військо, не канцелярія, а медицина – фах, що в Російській імперії першої половини XIX століття тільки набирав поваги й вимагав справжньої університетської науки.
9 червня 1842 року Андрій Ходот закінчив курс наук у Харківському імператорському університеті й був удостоєний звання лікаря першого відділення. Навчався він на казенному утриманні – тобто за державний кошт, з обов’язком потім відслужити. Харківський університет на той час був одним із головних освітніх центрів підросійської України; його медичний факультет давав ґрунтовну, як на свою добу, підготовку. Для покошицького хлопця диплом лікаря означав вихід у широкий світ імперської служби.
І світ цей виявився морським. Уже з літа 1842 року Ходот служить у Морському відомстві, в 11-му флотському екіпажі. У грудні того ж року його призначають ординатором Кронштадтського морського шпиталю – головної військово-морської лікарні Балтійського флоту. Так син чернігівського Полісся опинився на холодному острові у Фінській затоці, серед матросів, корабельних лазаретів і запаху йоду й смоли.
Найцікавіша частина його служби – не шпиталь, а палуба. 1844 року Ходот стає корабельним лікарем брига «Казарський». Наступного року він – лікар гребної флотилії. Це означало морські переходи, тісні корабельні приміщення, обмежений набір ліків і пацієнтів, яких лікувати треба тут і зараз, без шпитальних умов. Корабельний лікар тих часів був і терапевтом, і хірургом, і санітарним наглядачем за всю команду водночас.
1846 року Ходот отримує чин титулярного радника, його відряджають то в Оранієнбаумський повіт із командою флотського екіпажу, то знову до Кронштадтського шпиталю. Чотири роки морської служби – і вони залишать слід: лікар, який бачив, як хвороба косить замкнений колектив корабля, повертатиметься на суходіл уже з іншим, практичнішим поглядом на медицину.
30 грудня 1848 року в долі Ходота настав поворот, який привів його ближче до рідних країв. Його призначили міським лікарем Чернігова. На цій посаді він залишиться до самої смерті – двадцять один рік.
Що означало бути міським лікарем губернського Чернігова в середині XIX століття? Це була посада на стику медицини й управи. Міський лікар відповідав за санітарний стан міста, за нагляд над епідеміями, за огляд померлих, за медичне обслуговування міських установ, в’язниці, навчальних закладів. У місті без сучасної лікарняної мережі одна людина з дипломом часто була першою і єдиною інстанцією, до якої йшли з бідою. Холера, тиф, дитячі пошесті – усе це лягало на плечі міського лікаря, і Чернігів тих десятиліть не раз бачив епідемії.
Двадцять один рік на одній посаді – це не кар’єрний застій, а тиха витривалість. Ходот не перебирався до столиць, не шукав вигідніших призначень. Він ріс у чинах повільно, по-чесному: колезький асесор 1860 року, колезький радник 1866-го. Це чини служаки, а не кар’єриста, людини, яка робила свою справу там, куди її поставили.
Андрій Варфоломійович Ходот помер 13 жовтня 1869 року в Чернігові, у віці п’ятдесяти трьох років. Поховали його на цвинтарі Єлецького Успенського монастиря – одного з найдавніших осередків Чернігова, того самого, який двома століттями раніше відбудовував коштом своїх маєтків генеральний обозний Дунін-Борковський. У монастирській землі покошицький лікар знайшов останній спочинок поряд із поколіннями чернігівської знаті.
Так завершилося життя, що почалося в покошицькому дворянському дворі й пройшло через харківські аудиторії, кронштадтські лазарети, корабельні палуби й чернігівські епідемії. Андрій Ходот не лишив наукових праць, не зробив відкриттів, не дав підручникам свого імені. Він робив іншу, не менш потрібну роботу – лікував людей там, де лікарів бракувало: на кораблі, у казармі, у губернському місті.
А Покошичі лишилися тим коренем, з якого виросла ціла родина Ходотів. З одного дворянського гнізда на Понорниччині вийшли й співачка, чий голос занотовував сам Лисенко, і лікар, який двадцять років беріг здоров’я Чернігова, і губернський секретар дворянства. Доля кожного з них – окрема стежка, але всі вони починалися в одному селі над Десною. Покошичі мають право пам’ятати їх своїми.
Коментарі
Дописати коментар