Історії Воїнів: Крайник Людмила

Начальниця групи психологічного супроводу та відновлення полку зв’язку ОК “Північ” майор Людмила Крайник родом із Полтавщини. Після закінчення університету і отримання кваліфікації “психолог” працювала вихователькою у дитячому садку, потім - практичним психологом у цьому ж закладі. У 2015 році пішла працювати у районний військовий комісаріат  — займалася тестуванням для відбору військових на контракт і навчання за військовими спеціальностями, разом з групою фахівців їздила в зону ООС для надання психологічної допомоги. Каже, їй подобалося працювати з військовослужбовцями, отримувати від них зворотний зв’язок, відчувати довіру. Так вона ближче познайомилася із військовою службою у бойових частинах і зустріла людей, які з великою відданістю служать Батьківщині. Після повернення з таких відряджень поступово визріло рішення вступити на військову службу і підписати контракт.

Щоб отримати посаду офіцера-психолога, треба було пройти довгий шлях: зібрати документи для присвоєння первинного офіцерського звання за спорідненою спеціальністю, підписати контракт з Міністерством оборони України. 

Службу почала на посаді офіцера-психолога танкового батальйону окремої мотопіхотної бригади. Там Людмила займалася не абстрактною “психологією”, а дуже конкретними речами: формувала екіпажі з урахуванням сумісності людей, оцінювала психологічний стан бійців після тривалого перебування на передовій, проводила психологічне відновлення. Цей досвід став важливішим за будь-які дипломи й курси. “Найцінніший досвід — той, що отримала безпосередньо в роботі”, — каже вона.  

Повномасштабне вторгнення Людмила зустріла у Полтаві, у лікарні, після серйозної операції. Вона саме звільнилася зі служби, щоб зайнятися здоров’ям, але 24 лютого вже думала не про себе, а про своїх танкістів. Наступного дня після початку вторгнення написала заяву, що не продовжуватиме реабілітацію на власну відповідальність, приїхала у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки і побачила величезні черги добровольців. Повернутися в колишню бригаду не вдалося, але вона знову стала до служби – спершу в ТЦК та СП, а згодом на посаді офіцера відділу психологічного забезпечення управління морально-психологічного забезпечення оперативного командування “Північ”. 

Сьогодні Людмила Крайник служить у військовій частині забезпечення і підкреслює: тил не означає менше роботи. Сюди приходять обмежено придатні військові з бойових частин, люди з фізичними ушкодженнями, із травматичним досвідом, порушеним психоемоційним станом. Часто надходить поповнення з мобілізованих без мотивації та не готових до військової служби, наляканих, дезорієнтованих.

І до кожного треба знайти підхід: провести діагностику, когось скерувати на психологічне відновлення, когось мотивувати, комусь пояснити, що в частині забезпечення він також робить свій внесок у спільну оборону країни. “На мою думку, всі професії у Збройних Силах важливі”, – говорить вона. 

Один з найважливіших обов’язків у її роботі – це психологічний супровід військовослужбовців. Людмила розповідає: буває так, що військовослужбовець почуває себе ніби нормально, а потім раптово у нього з’являється передсуїцидальний стан, який може призвести до самоушкодження або іншої небойової втрати. Поштовхом може стати телефонна розмова з дружиною, яка повідомила про розлучення, смерть рідної людини чи інша якась причина. “Відстежувати такі кризові стани і вчасно реагувати – дуже важливо”, – каже вона. 

У Людмили є й тверезий погляд на тему жінок у війську. Вона вважає: якщо жінка вже прийшла служити, це її вибір, і вимагати для себе окремих умов і привілеїв не варто. При цьому вона не ідеалізує систему — звертає увагу на чоловіче обмундирування, яке видається жінкам та ще на два розміри більше, спорядження, яке не пристосоване для жінок.

Людмила каже, що, все ж таки, їй тепер служба здається більш посильною, ніж раніше. Згадує: “Коли я служила в танковому батальйоні, ми приїжджали у сектор проведення ООС і знаходилися там тривалий час. Ми не мали права покинути територію розташування. Два роки прослужила з таким поїздками на 8 місяців, плюс навчання на полігонах. Було важко, тим більше, на службу я попала з мирного цивільного життя.

У мене була ситуація, коли при передислокації наші бійці вивантажували танки. Це була осінь, грязюка – майже по коліна. Я до вечора перебувала поруч із своїми військовослужбовцями і як офіцер-психолог спостерігала, щоби не було конфліктів. Ноги були мокрі, ми до вечора працювали, потім поїхали на місце нової дислокації. А це була зона ООС. Нас привезли вночі, а там будівля розбита, палатки не розставлені, ми голодні, забезпечення ще в дорозі. Ми тоді дістали спальники, зняли берці і полягали спати. А зранку я знайшла джерело і холодною водою помила ноги. Фізично було важко. В тій ситуації я мала можливість відмовитися від спільної поїздки. Але як офіцер я мала бути із своїм особовим складом. Цей вибір для мене був дуже цінним”.

Джерело