Мистецька Чернігівщина: Козик Михайло

Хлопчик із селянської родини, який народився в Семенівці 1879 року, прожив життя, що вмістило в себе цілу епоху українського мистецтва. Михайло Козик починав підмайстром в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври, навчався в Москві в найкращих майстрів свого часу, написав понад п’ятсот картин і завершив шлях професором у Львові. Його ім’я майже стерлося з пам’яті, хоча у Львові досі є вулиця Козика.

Народився Михайло Якимович Козик 20 вересня 1879 року в Семенівці – тоді це був Новозибківський повіт Чернігівської губернії, нині місто Семенівської громади на Чернігівщині. Родина була селянська, без жодного натяку на художню традицію. Та хлопець малював, і цей хист повів його з рідного містечка в широкий світ.

Першою школою стала іконописна майстерня при Києво-Печерській лаврі, де Козик навчався з 1897 по 1904 рік. Лавра тоді була одним із головних осередків церковного малярства – тут готували іконописців, які розписували храми по всій Україні. Саме звідси Козик виніс відчуття великої форми й уміння працювати з монументальним образом, що згодом стане однією з його сильних сторін.

Здобувши перші навички, Козик вирушив далі. У 1909 році він вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури – одного з найпрестижніших мистецьких закладів того часу. Його вчителями стали Костянтин Коровін і Леонід Пастернак, майстри, чиї імена знала вся тогочасна Європа.

Чотири роки навчання дали результат. У 1913 році Козик закінчив училище зі званням «художника першого ступеня з правом викладання» й написав одну з ранніх своїх помітних робіт – «Нетрі». Перед ним відкривалася дорога зрілого майстра.

Козик працював у різних жанрах – побутова сцена, портрет, пейзаж, натюрморт, церковне малярство. За життя він створив понад п’ятсот картин і близько трьохсот графічних аркушів. Серед його робіт – «Урожай», «Весна в зоопарку», портрет археолога й музейника Миколи Біляшівського.

Та головною справою для нього була не лише власна творчість, а й учні. Майже сорок років Козик віддав викладанню. Спершу – Київське художнє училище та інститут, де він працював із 1915 по 1932 рік і де став професором ще 1925-го. Потім – Харківський художній інститут, де викладав до початку війни.

Визнання приходило до Козика ще за життя. Уже 1916 року він став членом Київського товариства художників, а з 1926-го належав до Асоціації художників Червоної України. Його роботи показували на виставках, замовляли портрети, кликали на монументальні розписи.

Сучасні мистецтвознавці звертають увагу на діапазон Козика – від камерного натюрморту до великих жанрових полотен і церковного живопису. Цю широту йому дала ще лаврська школа, де він навчився однаково впевнено почуватися і з малою формою, і з монументальним образом.

Війна застала Козика вже немолодим. Він не полишив пензля й у ці роки – писав і зруйнований воєнний Київ, і тихі сільські краєвиди, ніби тримаючись за світ, який руйнувався навколо.

З 1943 року художник опинився у Львові, де викладав у художньо-промисловій школі. Там, у Львові, він і завершив свій шлях – помер 2 січня 1947 року. Поховали Козика на Личаківському цвинтарі, серед інших діячів української культури.

У 1979 році, до сторіччя від дня народження художника, його ім’я згадали на рівні ЮНЕСКО. У Львові з’явилася вулиця Козика. Та на батьківщині, у Семенівці, його постать довго лишалася в тіні – дослідники називають Козика «напівзабутим» майстром, чия спадщина тільки повертається із забуття.

А починалося все тут, на Чернігівщині, у звичайній селянській родині, де народився хлопчик, якому судилося стати художником.

Джерело