Загиблі герої Чернігівщини: Педора Андрій. Борщ Вадим

Андрій Педора народився 22 вересня 1989 року у Чернігові. Навчався у загальноосвітній школі №13, яку закінчив у 2006 році. Займався волейболом у дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву міста Чернігова.

Після школи вступив до Чернігівського державного педагогічного університету на факультет фізичного виховання. Був членом волейбольної команди університету "Буревісник-ШВСМ", а у 2009 році — гравцем молодіжної збірної України U-20. Срібний призер чемпіонату України з волейболу серед команд вищої ліги. Кандидат в майстри спорту, багаторазовий призер студентської ліги. Багаторазовий призер чемпіонату області. Срібний призер чемпіонату України серед юнаків з пляжного волейболу.

З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав ТрО. Захищав Чернігів та прикордоння, брав участь у бойових діях на Донеччині. Служив на посаді гранатометника стрілецького відділення.

Загинув солдат Андрій Педора 4 червня 2024 року на Сумщині. Попрощалися з військовим у Чернігові, поховали на кладовищі "Яцево".

Вадим Борщ народився 16 березня 1977 року. У 1982 році сім’я переїхала в Ічню, але у селі й досі доглянутий батьківський будинок, де приписаний Вадим.

Із 1984 до 1994 року хлопець навчався у гімназії ім. Васильченка, яку закінчив із золотою медаллю. Був здібним до наук, цілеспрямованим. Батько зга­дує, як він всього досягав своєю наполегливістю. Не було такого, щоб він списав у когось чи не розв’язав якусь задачу: часами сидів над розв’язком, але рі­шення знаходив обов’язково.
Після школи вступив у Націо­нальну аграрну академію на спеціальність «фінанси і кре­дит», а після закінчення навчан­ня скрізь, де працював, займав керівні посади: у центральних офісах банку «Україна», Акціо­нерного комерційного банку «Альянс» та Українського про­мислового банку. Останнє місце роботи - Аграрна технологічна компанія - заступник начальни­ка фінансового відділу.

Що війна неминуча, Вадим Борщ розумів ще до повномасштабного вторгнення. Він бачив розвиток подій і, маючи блиску­чі аналітичні здібності, спрогно- зував майбутнє України. Тому родину готував до можливої війни. Обговорював із дітьми різні випадки, готував до найгір­шого, щоб не так боліло. Якщо він загине, то загине за свою країну і їхнє майбутнє. За міся­ць до війни у них уже все було зібране і все підготовлене.

Як тільки росія почала бом­бити Україну, Вадим зібрав ро­дину і привіз в Ічню, де живуть батьки обох - його і дружини. На ранок пішов в ічнянський РТЦК та СП, де стояв на обліку як військовозобов’язаний. А до того мав дуже важку розмову і з батьками, і з дружиною, які пе­реконували його не йти на війну, адже був «обмежено придат­ним» до військової служби після операції.

- Він сказав: «Мамо й тату, хто буде захищати моїх дітей, хто буде вас захищати? Якщо ви бу­дете наполягати, я поїду і біль­ше не приїду. Це моє рішення». І нам нічого не залишилося, як його прийняти, - говорить пан Валентин.

Через місяць чи півтора його мобілізували. Направили у Львівську академію сухопутних військ на навчання, а звідти на службу у Президентську брига­ду охорони, де він очолив один із взводів. Охороняли урядовий квартал.

За сумлінне виконання обов’язків його підвищили у званні до старшого лейтенанта, а 15 березня цього року міністр оборони нагородив Вадима Борща нагрудним знаком «За зразкову службу».

З нагоди Дня незалежності та звитягу і професіоналізм, проявлені під час захисту на­ціональної безпеки та оборони України, нашого земляка наго­родили Почесною грамотою, яку вручив бригадний генерал, командир оперативно-тактич­ного угруповання «Соледар» Артем Богомолов. Було це 24 серпня, за тиждень до смерті.

У серпні Вадим Борщ із побра­тимами під Кліщіївкою змінили своїх товаришів із бригади охо­рони. Так склалося, що на рота­цію з передової їхав двоюрід­ний брат Вадима - Володимир Борщ. Ще до ротації він про­сив Вадима всіма способами уникнути відправки у це пекло. Розповідав, що насправді там діється. Що із 84 їхніх хлопців залишилися живими 13. Але Ва­дим на це відповідав: «Ти ж за­лишився живим і я постараюся залишитися».

Володимир поступився ліж­ком, залишив ще деякі необхід­ні речі, а після ротації потрапив у шпиталь, де лікував наслідки тяжких контузій.

Брат застерігав про артобстрі­ли: постійні і що найжахливіше, снаряди, як летять, то їх не чути і від них не сховаєшся. Надія була лише на везіння, та ща­стить не всім.

29 серпня взвод Вадима Бор­ща зайшов на нуль виконува­ти поставлені бойові задачі. Орки перли усіма силами, але й наші захисники давали їм по зубах. Вадим поділився відео, де видно, як вони взяли у полон декількох вражин.

31 серпня ворог ще до світан­ня почав обстрілювати наші по­зиції. Від масованого танкового обстрілу земля аж двигтіла, а повітря було важким від диму і пилу. Укриття деякий час ряту­вало наших воїнів, аж доки один із смертоносних снарядів знай­шов ціль у бліндажі.

«Вогнепальна проникаюча на­скрізна рана голови» - напише у висновку про причину смерті Вадима Борща військовий лі­кар. Снаряд убив нашого зем­ляка, а трьох його підлеглих, які були з ним, вибухом контузив. У бліндажі розпочалася пожежа. Поспіхом вибиралися на верх, взявши із собою і скривавлене тіло командира. Фактично вони не дали згоріти командиру. Його любили і шанували за прямоту, відкритість і мужність.