Історії Воїнів: Анастасія Шелпакова

Я – родом із Чернігова, закінчила тут медичний коледж. Мої батьки – військові. Мама служить у Національній гвардії, а тато – в ЗСУ. Тому я одразу вирішила, що служитиму в армії, мріяла про це! Матусю мою початок війни застав у Чорнобилі, вона охороняла ЧАЕС. Мама цілий місяць була в полоні… Потім наших жінок вдалося визволити, а ось бійці-чоловіки тривалий час взагалі не озивалися, буквально зникли. Дякувати Богу, мама – жива, з нею тепер все гаразд!

У мене – це перший контракт, служу з 2020 року. Пишаюся цим, адже відчуваю свою потрібність. Дещицю вільного часу витрачаю на свою родину. Я заміжня, маю сина.

Відверто кажучи, ми в перший день війни майже не їли й не спали… А потім лягали в одязі та в бронежилетах, так було кілька ночей. Можете уявити, як це – спати в бронежилеті?!

Де було найгарячіше! Я там побував під час навали, бачив на власні очі вщент розбиті, потрощені, спалені будинки..

– Справжнісіньке пекло! Жорстокі, кровопролитні бої, а ми – найближче, тож, як то кажуть, ледь встигали дух перевести. Звісно, не мали спокою ані вдень, ані вночі. Адже рашисти гатили і опівночі, й о четвертій ранку. Бомби вагою по півтонни на Чернігів скидали з літаків… Пам’ятаю, як вони влупили по стадіону, які там з’явилися вирви!

Молилися за своїх близьких, за друзів – наших бійців, за поранених, щоб вижили, за Чернігів, щоб вистояв, за рідну Україну. На війні без молитви не можна, це дуже допомагає, заспокоює. Бог – завжди з нами, поруч.

Я плакала, коли тут гинули наші бійці, яких я чудово знала, з якими спілкувалася. Це так боляче, коли ти буквально вчора розмовляла з приятелем, і раптом – його вже немає в живих… Це – горе! Тому всі плакали, прощаючись із бойовим побратимом, не лише жінки. Авжеж, знищено тисячі, вже десятки тисяч ворогів; а згодом рахунок піде й на сотні тисяч триклятих загарбників. Але ж гинуть і наші хлопці. Гинуть найкращі! Це – сумно… То як же не заплакати? Втім, ми – військові, й, попри все, повинні бути мужніми.

Ми – живі, не поранені, здорові. Тому здобудемо Перемогу (це – наша спільна, найбільша мрія) і далі служитимемо в Збройних Силах України. Також мріємо про це. Бо ми присвятили своє життя армії, захисту Батьківщини. Маємо сили і бажання продовжувати служити рідній Україні.

Джерело