Історії Воїнів: Марія Боровик
У 2021 році після закінчення медичного коледжу жінка почала працювати у пологовому будинку. Вперше за останній рік Марія заходить на свою колишню роботу.
Влітку 2022 року жінка змінила медичну форму на військову.
"Вона довго нікому не казала. І коли я побачила оцю папку з документами, я кажу: «Ти куди?». Вона: «Я іду в ЗСУ, треба». Взагалі був шок. І я потім дуже плакала за нею. І з нею не було зв'язку десь місяць. І коли вона вперше вийшла на зв'язок, уже по формі, вислала перші фото, звіти. І оці всі автомати, я кажу: «Ніфіга собі, така маленька, але такий автомат здоровенний»", — розповідає подруга та колега Марії Марина Ларченко.
За словами подруги, всі колеги пишаються Марією.
На рішення піти служити, розповідає Марія, вплинула пережита нею російська окупація. У лютому 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, вона поїхала до села Трудове Ріпкинської громади, бо там були її рідні.
"Вже перекрили дорогу, тому що почалися перші бої в Рівнопіллі. Вже ми почули вибухи, почули стрільби. І ми почали їхати через Старий Білоус. Ми об'їжджали. Їхали полем, там грязюка, машини застрягли. Потім свистіло над головою, тому що це недалеко від траси було. Ми штовхали машину, і з горем навпіл ми під вечір з вітчимом приїхали".
Жінка пригадує: коли через їхнє село рухалися колони російської техніки, вона передавала дані українським військовим.
"І тут тільки техніка та пройшла, а я всю окупацію, можна сказати, на адреналіні була, і я за тією колоною пішла, знімала всі мітки, бо вони залишали мітки. Дивилася, куди вони поїхали. Тільки щось їхало — я одразу в корчі. Думаю: це зупинилося, так, все, проїхали, іду далі знімати. Я потім приходжу, мама каже: «Ну чи ти дурне? А якби тебе там вбили?»".
Матір Марії працювала на сільгосппідприємстві. Під час окупації вони разом з іншими жінками їздили на ферму, щоб доїти та годувати корів. Одного разу, коли поверталися додому, їх зупинили російські військові.
"Вийшли ми всі з машини. Нас вишикували в дві колони: чоловіки окремо, жінки окремо. І все, жінки починають плакати, їх починає трусити. І тут якийсь, я перепрошую за слово, дов***об російський біжить і починає затвором клацати. І все, ми вже думаємо — нас зараз розстріляють. І що тепер робити?"
Згодом людям дозволили їхати далі. Після цього машину зупиняли ще декілька разів. Остаточно їх відпустили лише вранці, пригадує Марія.
"Нам пробили колеса, щоб ми не могли поїхати. Дуже багато проходило через нас російської техніки. Також брали наших людей в полон".
Весь цей час, каже жінка, думала, що треба повернутися до Чернігова, бо вона там потрібна як медикиня. Наприкінці березня вдалося знайти людину, яка погодилася допомогти їй виїхати. 2 квітня Марія повернулася на роботу. Але, каже, часто думала про те, що потрібна у війську. Вона зібрала необхідні документи та пройшла ВЛК.
"І оскільки у мене медична освіта, я прийшла до військкомату. Мене не хотіли брати. Каже: «Куди тобі?». Я кажу: «Мені треба, я медична сестра, мені треба»".
Марія підписала контракт. Базову військову підготовку пройшла за кордоном. Жінка отримала військово-облікову спеціальність "навідник БМП-2".
"Я кажу: «Давайте, відправляйте мене на бойового медика». Вони кажуть, що бойовий медик у них плюс-мінус є, потрібні навідники БМП-2. Я така стала: «Ви бачили мене? Метр шістдесят. І навідник БМП-2?» — «Так, треба, і все»".
Однак навідницею вона не стала. Була на посаді діловода, а згодом — інструкторкою з вогневої підготовки.
"І коли представляють: «Ось у вас інструктор», і всі дивляться на мене. «Жінка буде нам щось пояснювати?» і так далі. Потім, коли вони побачили роботу мою, вони вже з повагою ставилися. Ми готували штурмові групи".
Потім Марія перевелася до 43-ї окремої артилерійської бригади. Вона стала командиркою екіпажу БпЛА.
"Літала на «Фурії» під Бахмутом, Соледар. Знаходила ворога, знаходила російську техніку. І передавали ми з екіпажем координати, і вже наша артилерія наводилася. І коли ти знаходиш цей російський непотріб, як то кажуть, у тебе ще більше мотивації, більше цього пориву до військової служби, що ти приносиш користь, що з тебе є толк і що ти робиш маленький вклад у нашу перемогу".
Рік тому через стан здоров’я Марія перевелася на тилову посаду. Тепер вона штаб-сержантка відділу комунікації 43-ї артилерійської бригади.
"Нашій бригаді буде 11 років. Вона стояла на обороні Києва, знищувала колони в Гостомелі, Ірпені і так далі. Брала участь в контрнаступальних операціях. І хочеться, щоб люди знали про цю бригаду і доєднувалися до нас. Тому що без артилерії не буде ні штурму, ні прориву".
Ця бригада виконує бойові завдання на всій лінії фронту. Проте, каже Марія, їм дуже бракує людей.
"Я вже всім говорила, що воювати будуть всі. Настане час — і всі підуть. Якщо ми не втримаємо, то вже постукають російські війська тобі в хату. І вже не буде ні хати, ні родини, і ти вже будеш воювати на боці Росії, на жаль".
Зараз, розповідає Марія, вона старається якомога більше допомагати військовим зі зборами.
"Люди там захищають тебе, виконують бойові завдання, а ти тут будеш щось говорити, що тебе це не обходить, що тобі це не потрібно? Я стараюсь допомагати закривати збори, закривати потреби, шукаю волонтерів, організації, які можуть нам допомогти".
За роки служби, говорить жінка, морально дуже втомилася. Але повертатися до цивільного життя не хоче.
"Я дуже любила свою роботу: спілкуватися з жінками, з вагітними, немовлята… А потім ти розумієш, що вже не будеш такою, якою була раніше. Через певний час я повертаюся до соціуму цивільного, і мені дуже важко. Настільки важко спілкуватися з людьми. Тому що я розумію, що вони мене не зрозуміють, так і я їх не зрозумію. Я не хочу йти. Я хочу писати історію бригади. Робити, хоч маленький, але вклад до нашої спільної перемоги".
Коментарі
Дописати коментар