Загиблі герої Чернігівщини: Сімушин Василь. Сорока Ян. Остапець Олександр

Родині полковника Державної прикордонної служби України Василя Сімушина, який загинув у боях на Харківщині, вручили орден «Золота Зірка». Звання Героя України (посмертно) йому присвоєно указом №1015/2025. Нагороду Президент передав матері та сестрі воїна напередодні річниці повномасштабного вторгнення.

Василь Сімушин народився у 1972 році в Мирнограді. Після початку повномасштабної війни переїхав із сімʼєю на Буковину. Службу розпочав ще у 1989 році, брав участь в АТО та ООС, служив на Чернігівщині, у Краматорську та на Харківщині.

Як повідомили нам рідні військовослужбовця, частину свого життя він провів у Семенівці. У період з 1995 по 2004 рік Василь Іванович проживав та проходив службу у Семенівці.

У липні 2023 року його підрозділ відбивав штурми ворога на Харківщині. Під час бою полковник отримав кілька поранень, але відмовився від евакуації. Щоб дати змогу евакуювати поранених і відвести побратимів, він підірвав гранату поруч із ворогом і продовжував вести вогонь із гранатомета до останнього.

Похований у селі Строїнці на Буковині.

Сорока Ян Сергійович народився 06 квітня 1989 року.

Служив з 2020 року.

За мужність та відданість був нагороджений орденом за оборону Чернігова.

11 жовтня 2023 року зник… 2026 року прийшло підтвердження загибелі героя.

Ніжинець Олександр Остапець вважався безвісти зниклим довгих півтора роки. Рідні шукали його всюди, молилися і проганяли погані думки. Але дзвінок дружині Наталії 26 лютого вибив землю з-під ніг. Збіг ДНК. Олександр повернеться додому, але на щиті...

Олександр народився 14.08.1978 року в Ніжині. Навчався у Ніжинській школі №5, згодом у ПТУ-35. Після служби в армії працював у Ніжинській дистанції ПЧ-5 — спочатку на коліях, а пізніше машиністом ВПРС.

Ковальство було його покликанням. Те, що починалося як хобі, стало справою життя. Недарма його позивний був «Вакула». Його ковані вироби й сьогодні можна зустріти у різних куточках рідного міста — як тихий слід його працьовитих рук і щирого серця.

Із початком повномасштабного вторгнення Олександр вперто рвався на фронт. Спочатку у військкоматі йому відмовляли - мав же бронь. Тож тримав оборону міста, а думок не полишав.

Мужньо витримавши весняне жіноче свято, щоб не тривожити дружину, вже після нього пішов до військкомату під приводом «спитати, може їм щось треба». І вже звідти вайбером надіслав дружині фото повістки, щоб передала на роботу. І все. Далі - Бахмут, Соледар.

21 грудня 2022 року отримав поранення в руку, уламок розщепив кістку. Після операції проходив вдома реабілітацію. Дружина горнулася: «Може, досить?». Олександр і слухати нічого не хотів. Казав, що там ждуть хлопці, і він не сидітиме вдома, чекаючи, коли орки прийдуть на його поріг.

І поїхав. Стояли під білоруським кордоном, на кордоні з росією, тоді Суми, і далі вже без слів було ясно: наступний – Донецьк. Покровський напрямок.

Цілий липень 2024 року був у Карлівці. Рили окопи, будували захисні споруди. І хоча Олександр казав, що попереду - наші, насправді це був «нуль». Попереду була захоплена орками територія.

«Коли Саша вийшов звідти в кінці липня, - пригадує дружина Наталя, - від пережитого за той місяць він постарів на 10 років.

Востаннє ми зідзвонювалися на його день народження, 14 серпня. Був дуже поганий зв'язок. Ми більше кричали «алло», ніж говорили. Кажу, ще 10 днів протриматися і виведуть?

Ні, каже, не виведуть».

Зв’язок обірвався 25 серпня 2024 року. Я чекала кілька днів, потім почала дзвонити в частину. Там відповіли, що все нормально, втрат немає. Але ж він уже зник безвісти під час виконання бойового завдання 25-го ввечері.

Шукали Олександра довгих півтора роки.

Рідні пройшли крізь біль, сльози, відчай, випалили свої серця зсередини, згорали у горі, але все таки вірили. На 50 відсотків жила впевненість, що Саша в полоні. Якось в мережі знайшли відео, де вороги ведуть полоненого по коридору. Обличчя не було видно, лише зі спини, але всі упізнали Сашка.

Олександр приходив до дружини в сни. В них він був брудний, вимазаний землею, як від робіт у ній, від риття окопів. А 26 лютого 2026 року Наталі подзвонили і сказали про збіг ДНК. В один момент світ розбився на молекули, а з ним усі надії і оті крихкі «а може».

Сказали, що тіло ціле, а смерть настала із-за пострілу в голову.

Цей Новий рік Наталя зустрічала без чоловіка, але з вірою в його повернення. Живим. 30 років тому пара познайомилася, а серпні було 25 років подружньому життю. Наталія згадує, як вона, тоді 17-річна дівчина, вперше побачила Сашу, студента-третьокурсника 35-го училища:

«Він зайшов - і все. З того моменту ми разом».

Пара почала зустрічатися, і мама Наталії, перед своєю смертю, сказала донці: «Саша хороший, виходь за нього заміж».

За характером Олександр був спокійним і лагідним, нікому не відмовляв у допомозі.

Розпочату роботу завжди доробляв до кінця, ще й прибрав за собою, і лише після цього йшов до хати. Говорив прямо, в очі, все, що думав, доводив свою правоту. Дуже не любив несправедливості.

На війну пішов добровольцем, і цим все сказано. Це вчинок справжнього чоловіка, який свідомо йшов захищати рідних і свою землю.