Історії Воїнів: Людмила Циганій

 А я – родом із Сумщини. Закінчила Конотопське медичне училище. Мій чоловік – військовий, і в 2003-му його перевели до Чернігова. Так я потрапила на Придесення і щиро закохалася в ці мальовничі краєвиди, старовинні собори, парки і сквери. Прекрасне місто! Взагалі ж, про професію військового я мріяла з самого дитинства, хотіла навіть до академії вступати… Та народила двох дітей – родина потребує часу!

Втім, я ні про що не шкодую, адже службу дуже люблю. У нас – справді чудовий, дружний колектив. Маю прекрасних подруг – Ніну, Настю, Наталю. Ще з нами служила і ворожу навалу пережила Оксана, проте перевелася зараз до іншої військової частини, коли ЗСУ звільнили Чернігівщину. Про Оксану варто також сказати добрі слова. Вона – хороша і чуйна людина, професіонал свої справи, смілива та самовіддана. У Оксани – двоє дітей, син та донечка, і під час ворожої навали та обстрілів вони самі лишалися вдома. Можете собі уявити?! Звісно, Оксана дуже хвилювалася, але потім її дітей вдалося вивезти до батьків.

І ми якнайкращої думки про нашу Олю Зощук («Гаєчку»), про котру Ви, пане Сергію, написали нещодавно. Так, ми з нею служимо, вона – заступник командира з морально-психологічного забезпечення, а за фахом – медик. Нам дуже сподобалося публікація про Олю, все – так і є!

Я проживала на території військового містечка. А мою доньку забрала подруга, у якої також є свої дітлахи. А, Ви ж пам’ятаєте, тоді навіть якийсь час не було зв’язку! І всі вони переховувалися в підвалі… Там і зустрілися з чужою, раніше зовсім незнайомою людиною, яка і вивезла мою доньку з оточеного міста в березні до Польщі. А я з нею побачилася лише один-єдиний раз, на дві хвилини, на Масанах. Втім, головне для матері – це знати, що її діти – в безпеці. Тепер можна спокійно воювати.

ми тут надавали першу медичну допомогу пораненим, бійцям і цивільним, та евакуювали їх до медичних закладів – до військового госпіталю, обласної лікарні, другої міської, райлікарні… Були і загиблі. От 26 лютого у нас від мінометного обстрілу загинув перший доброволець. Тільки прийшов – й одразу ж його не стало… І величезна кількість людей отримали поранення. Так, дуже багато було роботи! Ми навіть їхні обличчя не встигали запам’ятовувати. Поруч була перша танкова Сіверська бригада. Неподалік – Новоселівка, де тривали запеклі бої. А ми стояли в мікрорайоні Бобровиця…

А мене вразив ворожий авіаудар в районі райлікарні. Тоді там багато людей постраждали від осколків… Коли вибігла на вулицю, була просто приголомшена побаченим: вирви, зруйновані будинки, якісь обірвані дроти, повалені дерева, бурхливий потік води… Такі масштабні руйнування. А довкола кричать: «Медика!» Також було стільки поранених і важких… Ми несамовито працювали – на адреналіні, намагалися відімкнути емоції, щоб зосередити всю увагу на допомозі людям.

В управлінні юстиції, коли дістала чоловіка з-під завалів, здалося тоді, що у нього буквально немає пів голови. Моторошне видовище! Він загубив свій мобільний, я його мимохідь підібрала. Відверто кажучи, думала, що він не виживе… А врятований через день подзвонив та попросив принести його телефон! Я була така рада і щиро здивована, що сталося справжнє диво, і ця людина з Божою поміччю повернулася до життя.

Я часто пригадую шум ворожих вертольотів, авіаудари. Ці пронизливі звуки, потім – страшні вибухи, яскраві спалахи… Але поступово ми вже відходимо від цього. Навіть коли рашисти звідси втекли, я все одно якийсь час прокидалася о четвертій ранку (бо в цей час були бомбардування, і я вже не спала), однак тепер сплю спокійніше, це вже не так тривожно. Хоча повністю розслабитися не можна – війна, потрібно бути завжди напоготові.

Джерело