Історії Воїнів: Ніна Рой

Я народилася на Ріпкинщині та закінчила Чернігівський базовий медичний коледж. Професія медика – надзвичайно важлива і благородна, це – справді моє покликання. Взагалі, у мене в роду немає військових. Однак мені з самого дитинства подобалася військова форма. І з’явилася така мрія – служити в армії, адже це також дуже почесно – захищати рідну державу та український народ! Так я поєднала ці дві професії – медика і військового.

Мій перший контракт – це служба у Гончарівському, в першій окремій танковій Сіверській бригаді. Я там прослужила три роки, звільнилася, проте лише півроку побула вдома й остаточно вирішила присвятити себе службі в Збройних Силах України. І жодного дня не пошкодувала про це, зокрема під час війни. ЗСУ – це звучить гордо, вже увесь світ знає, що таке Збройні Сили України!

Ми з Людою Циганій служили в АТО, на Донбасі: я – в 2017—2020 роках (загалом один рік та вісім місяців, бо відбувалися ротації), а Люда – в 2020-му, чотири місяці.

Заміжня (чоловік – військовий), маю сина. Втім, чесно кажучи, все моє життя – це армія, яка вимагає самовідданості та забирає майже увесь час. Бо інакше просто не можна. Постійно, вдень і вночі, думаєш про службу… Не вдається повністю відволіктися.

Я виконувала тоді обов’язки начальника медичної служби у нашій військовій частині… І ще за два тижні до початку війни нас, керівників, піднімали по тривозі, проводили навчання. Але, чесно кажучи, до останнього не вірилося, що росія зважиться отак підло розпочати цю повномасштабну, криваву бійню. Проте 24 лютого на світанку мені подзвонив черговий в/ч і сказав: «Ніно, почалося!..» Танки рашистів із боку Славутича, Ріпок та Городні вже перли на Чернігів.

Я одразу ж почала сповіщати свій особовий склад… Було зрозуміло, що залишатися тут не можна, вже починалися шалені обстріли. Тому ми швидко завантажили майно та отримали зброю. Так і захищали наш Чернігів разом, увесь цей час, доки ненависні вороги звідси ганебно накивали п’ятами.

Я дізналася, що снаряд прилетів поруч із моїм будинком. Дуже хвилювалася за сина! Як він там? А мобільного зв’язку якраз не було… Але в цей час завітав наш командувач, Віктор Ніколюк, «Вітер». Побачив моє таке стривожене, сумне обличчя, запитав: «Що трапилося?» Я пояснила ситуацію. І він почав заспокоювати, одразу ж розпорядився відвезти мене автівкою. То я з’їздила та переконалася, що з близькими – слава Богу, все гаразд. Так, ми всі надзвичайно хвилювалися за своїх дітей. На щастя, ніхто не постраждав.

Мого двоюрідного брата, який служив у Національній гвардії України, загарбники забрали в полон на початку війни з Чорнобильської АЕС. І до сьогодні він – у неволі. Добре, що зумів все-таки написати листа, повідомив про себе. Віримо, що неодмінно побачимося з ним після нашої Перемоги!

Іноді вишиваю бісером. Втім, усе рідше, особливо зараз. Ну, яке ж вишивання на війні?! До речі, ті вишивки мої згоріли під час обстрілу (тільки дещо збереглося), коли вся наша військова частина була зруйнована.

Джерело

Фото