Цікава історія: театри Чернігова: як це було
Кілька разів на рік Чернігів відвідували акторські трупи, які виступали в так званій «хлібній шопі» – дерев’яному навісі- приміщенні для торгівлі хлібом саме тут, на ринку. Щоб надати «театру» хоч якийсь пристойний вигляд, «шопу» забивали по периметру дошками, в результаті створювався своєрідний зал та сцена. Однак з часом все змінилось. В 1852 р. розпочалося будівництво стаціонарного театру. Це було окреме дерев’яне приміщення на місці нинішнього скверу Магдебурзького права.
Ще до закінчення будівельних робіт у приміщенні театру почалися репетиції а 24 лютого 1853 р. відбулося урочисте відкриття. Перші вистави з успіхом пройшли вже 26 і 28 лютого. Як свідчать історичні джерела, більшу частину квитків розкупили за кілька днів до самих вистав, і театр був повністю заповнений. Партер театру, ложі (їх було два яруси) та галерея вміщували близько 600 відвідувачів. Партер поділявся на дві частини: крісла, які називались паркет, і безпосередньо партер. В театрі дуже добре був помітний соціальний статус глядачів. Найкращі ложі займали заможні та відомі особи, які купували найдорожчі квитки. Театр перетворювався на своєрідне місце демонстрації вечірніх суконь, прикрас і аксесуарів.
Залу театру освітлювали кілька гасових ламп, і легкі сутінки не заважали глядачам насолоджуватися виставою. Завіса, за спогадами сучасників, була майстерно розписана зображенням білосніжних руїн храму з мармуровими колонами, залитими сонячними променями, а вдалині виднілося море. Перед початком вистави і під час антрактів виконували музичні номери. В такі дні до театру з'їжджалися “вершки суспільства”, бо вистави ставали подією для невеликого губернського міста.
В перший рік роботи театру Чернігів відвідала трупа артиста імператорських московських театрів Т. Домбровського. Чернігівська публіка достойно зустріла гастролерів. Під час вистав зал був майже повний. Відвідувати театр у другій половині ХІХ ст. могли дозволити собі міщани та чернігівці середнього достатку. Квиток до ложі коштував від 5 руб. 55 коп. до 7 руб. 55 коп., крісла – від 1 руб. до 3 руб. 20 коп., галерея – 45-50 коп., стоячі місця – 20 коп., програма – 10 коп. Коли вистави влаштовували з благодійною метою, за квитки могли сплачувати в кілька разів більше.
Свої вистави ставили і аматори сценічного мистецтва. Такі постановки теж отримували схвальні відгуки, а зібрані кошти йшли на доброчинність. Сам Леонід Глібов брав участь у організації самодіяльних спектаклів. Він поєднував ролі драматурга, рецензента й театрального критика. Фактично він спрямовував театральне життя Чернігова середини ХІХ ст. А його дружина Параска, за свідченнями сучасників, не була обділена драматичним талантом. Вона залюбки з'явилася на сцені в різних образах.
В 1863 р. у нашому театрі знову йшла вистава «Наталка Полтавка». Кошти від спектаклів, що проходили з благодійною метою, не повністю йшли на доброчинність, частина покривала витрати щодо підготовки й проведення самого заходу.
З 80-х років ХІХ ст. почав діяти Чернігівський музично-драматичний гурток, керували яким свого часу відомий громадський діяч, меценат і політик Федір Лизогуб, лікар Іван Лагода і навіть міський голова Олександр Ханенко. Понад 40 членів гуртка брали участь у виставах. Серед них: дворянин Григорій Глібов, вчителька іноземних мов Марія Руденко (деякий час вона й керувала театральною трупою). 4 травня 1900 р. у Міському театрі дали кілька сеансів апарату живої рухливої фотографії сінематографа братів Люм’єр. Аматорські театральні гуртки діяли також на території Казарменої дільниці (військове містечко). В офіцерському зібранні ставили такі вистави, як-от: «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм» та інші.
У 1903-1904 рр. Чернігівська міська дума почала обговорювати плани щодо зведення нової будівлі театру. Розглядали кілька варіантів: по-перше, про перенесення зимового театру в міський сад, що дозволило б використовували приміщення ранньою весною та пізньою осінню; по-друге, про пристосування зали Ремісничого училища під театральні постановки; по-третє, про побудову нового приміщення зимового театру на акціонерних засадах. Та ці задуми не реалізувались. У 1905 р. «стару» будівлю театру перебудували та збільшили кількість місць до 1000. Згодом, місце, де постав театр, отримало назву Театральний сквер. У такому вигляді він існував, поки не був розібраний у тридцятих роках ХХ ст.
Будівлю облаштованого театру використовували не тільки для театральних вистав, а також як оперну сцену і для проведення концертних, шоу-програм. З гастролями до Чернігова приїздили корифеї українського театру та музики; українська трупа під керівництвом Миколи Садовського, акторка Марія Заньковецька, композитор Микола Лисенко. Тут можна було побачити і почути такі легендарні постановки, як «Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Степовий гість» (драма Бориса Грінченка), «Нещасне кохання» (драма Леоніда Манько), «Ромео і Джульєтта» (опера Гуно), «Ріголетто» (опера Верді).
На початку ХХ ст. серед відвідувачів театрів зросла кількість учнів місцевих навчальних закладів. Це покращувало процес навчання, оскільки учням було легше і цікавіше подивитись виставу, аніж прочитати твір. Позитивні зміни сталися й завдяки запровадженню денних програм, оскільки раніше, коли в Чернігові діяв постійний зимовий театр, діти дуже рідко мали змогу потрапити на вечірні вистави.
Ще один театр у Чернігові відкрився в 1875 р. в дерев’яній двоповерховій ротонді, яка знаходилась на найвищій точці Валу. Попри те, що цей театр працював лише влітку, його популярність була великою. А секрет полягав у тому, що там можна було не тільки подивитись виставу, а й поспілкуватись, випити та повечеряти.
У липні 1907 р. у Літньому театрі відбувся концерт з цимбалами Войтиченка та Богдановського, який був режисером і керівником драматичного ансамблю, який часто виступав у Літньому театрі. У 1910 р. театр почали перебудовувати. Він був розрахований на 600 місць. До слова, зараз на тому місці стоїть пам’ятник Т. Шевченку. А в міському саду діяв невеликий літній театр.
На початку ХХ ст. існував ще один театр — на Олександрівській площі (нині це район Центрального ринку) в приміщенні, яке до того займав цирк. Сучасники позитивно про нього відгукувалися. Для першої вистави обрали популярну на той час комедію О. Островського «Без вины виноватые». Місцеві критики схвально її прийняли та й публіка була задоволена. Цікавими для місцевого глядача були постановки на сцені «п’єс-новинок» з репертуару цього театру. До того ж, ціни на квитки на «новинки» були порівняно невисокі, тож відвідувачі могли приємно провести вечір.
Крім театральних вистав, публіка із задоволенням відвідувала концертні програми в залі Дворянського зібрання. Зазвичай такі концерти проходили з ініціативи місцевих любителів музики з благодійною метою, тож не обмежувалися в часі, їх проводили впродовж усього року. Під час таких концертів чи окремо виступав і місцевий хор.
Після буремних подій 1917 та 1918-го років театр стає інструментом пропаганди та агітації для нової радянської влади. Тому у 1920-х рр. п’єси мали побутовий, героїчний і революційно-агітаційний характер. Згідно з історичними документами, у 1919 р. у Чернігові діяло аж три театри: Чернігівський російський драматичний театр ім. 25 Жовтня, театр української драми, театр ляльок. З 1924 р. залишилося два колективи: Чернігівська держдрама та невеликий театр при будинку ім. К. Лібкнехта. Чернігівський російський драматичний театр ім. 25 Жовтня та Чернігівська драма (з 1926 р. — Чернігівський український радянський драматичний театр) почав працювати з лютого 1919 р. і знаходився у житловому будинку по вул. Радянській (нині вул. Шевченка). Театр ляльок був відкритий у 1921 р., однак, як і драматичний театр ім. 25 Жовтня, проіснував тільки до 1923 р.
Чернігівський український радянський драматичний театр збирав глядачів у будинку колишнього Дворянського зібрання, який частенько називали “театром на Валу”. Він був розрахований на 375 глядачів. Будівля театру складалась зі сцени, зали для глядачів, окремої вбиральні для глядачів та акторів, кімнати електротехніка та комітетської. Костюмів для вистав у театрі було замало, тому частину реквізиту орендували. Із загальної кількості місць на кожну виставу 25 квитків бронювали для різних організацій.
Глядацький зал поділявся на три ряди місць. Звісно, вони були по різному віддалені від сцени, тож вартість квитка залежала від місця. На середину 1920-х рр. квиток у ложу коштував 75 коп.
Перші ряди складалися з 75 місць, вони були найближче до сцени, тому перегляд вистав у цих рядах коштував 50 коп. Наступні 125 місць були трохи далі, тож квиток сюди коштував 40 коп. Ну, а ще далі, де було вже 150 місць, вартість квиточка складала 25 коп. Кожну з вистав чи п’єс показували три дні, відтак за тиждень демонстрували кілька програм. Театри Чернігова працювали щодня, крім понеділка. З 11 – до 14 год. проходили репетиції, самі ж вистави - з 19 год. вечора до 1 год. ночі. За місяць театр відвідували близько 1100 городян.
Чернігівці відвідували театри, зазвичай, у дні державних свят, коли квитки продавали за зниженими цінами чи взагалі показували безкоштовно. Вони не дуже були зацікавлені цим видом дозвілля через погану оснащеність театру, практично повну відсутність декорацій і непривабливий вигляд приміщення.
Крім того, виставу демонстрували широкому загалу лише в тому випадку, коли вона отримувала позитивний відгук і дозвіл спеціальної комісії. Щодня на кожну виставу до театру разом з глядачами приходив один із членів Губполітпросвіти, котрий мав слідкувати за перебігом подій і реакцією відвідувачів. У виставах неодмінно пропагували нові соціалістичні ідеї, засуджували та висміювали старі ідеї, релігійність, світогляд і побут поміщиків.
Так було до початку Другої Світової війни. Цікаво, що навіть під час німецької окупації наприкінці 1941 р. у Чернігові створили міський клуб, у якому діяла театральна трупа, хор, оркестр, ансамбль народних інструментів і ляльковий театр! Впродовж 1942 р. було проведено 55 вистав і концертів (директор цього закладу був А. Приходько). Також нашому у місті діяв український театр ім. Івана Котляревського. Щоправда, це окрема тема для наступних оглядів.
Коментарі
Дописати коментар