Історії Воїнів: Наталія Борець

Народилася в селі Новий Білоус Чернігівського району. Я закінчила Чернігівське медичне училище. У мене – вся родина військових: чоловік, тато, брат… Дитинство пройшло біля льотного училища, тому, самі розумієте, змалечку дуже мріяла служити в армії. Хотіла сама ходити в такій красивій формі. До батька приходили в гості його друзі, теж військові, а я на них дивилася із захопленням. От, думала, сидячи на кухні, зараз будуть якісь важливі плани обговорювати!

Однак тато, почувши про моє заповітне бажання, спочатку категорично не погоджувався, все промовляв: «Ніколи!»

– Але чому?

– Мовляв, то – не жіноча професія… Та доця виявилася наполегливою – домоглася свого!

У мене – двоє дітей. Старшому сину – вже 18 років. Закінчив військовий ліцей із підвищеною фізичною підготовкою – тут, у Чернігові. Проте далі він не захотів учитися. Лиш заявив мені: «Ну, скільки можна ходити в берцях?!» А зараз шкодує, що досі не вступив до військового вишу…

Син увесь час рвався на фронт, захищати незалежну Україну. Але я його переконувала, що одного патріотизму – недостатньо. Він же не має жодного досвіду та професійної військової підготовки. Бо спочатку потрібно як слід навчитися, послужити в армії, а тоді вже можна воювати. Власне, аби було бажання здобути військову професію, все можна надолужити!

– Маєте захоплення?

– Я люблю подорожувати. Побувала в Карпатах, у Єгипті. А до Львова потрапила завдяки армії, бо ми там навчалися з Ніною. Дуже красиве, чарівне місто!

2 березня вороги вдарили по управлінню юстиції… І ми з медиків першими туди прибули. Тож усе відбувалося просто на наших очах, всі ті жахи! Але потрібно було ні на що не зважати, а, зціпивши зуби, робити свою справу – рятувати поранених. Запам’яталося й 15 березня, коли росіяни обстріляли переправу на Десні, 102 снаряди запустили! А поруч перебували наші бійці. Було дуже багато поранених, а також і загиблі. Одне слово – Армагеддон… Хіба ж таке забудеш?!

 Страх був спочатку, коли все тільки-но починалося. І душа боліла через всю цю кривду, якої зазнав українських народ, наші зруйновані міста та села, тисячі вбитих співвітчизників… Цього окупантам пробачити не можна! Головне на війні – це опанувати себе, перестати боятися і, попри все, виконувати бойові завдання. Розумієте, коли ти кидаєшся до пораненого та прагнеш його врятувати, то вже не думаєш про страх, не помічаєш обстрілів, ти по-справжньому переймаєшся тільки одним – як допомогти цій людині. У тебе просто немає часу боятися!

Але потім, коли небезпека минає, ти, звісно, все це згадуєш. І тоді нібито мимоволі з’являється отаке відчуття, що ти ж реально могла там і загинути… Втім, відчуття з’являється буквально лише на якусь мить, адже ти розумієш, що поводилася гідно й зробила все можливе, щоб ця людина жила далі.

Так, ми з Людою діставали поранених з-під завалів. Втім, зараз ми про це вже згадуємо спокійніше... Просто усвідомлюємо, що ми все це пережили, маємо й такий досвід. Стараємося не падати духом, підтримуємо одна одну.

Так. Ми неодмінно переможемо, у нас просто немає іншого виходу – або наша звитяжна Перемога, визволення окупованих земель, або неволя, рабство, життя в ярмі. Тому зараз кожен українець повинен жити та діяти заради Перемоги. І не перейматися якимись своїми благами, а думати лише про найголовніше – розгром віроломного ворога. Тому ми маємо бути дружними та самовідданими, і все вийде. «Це станеться – закінчиться війна, і лютий ворог щезне, мов примара», як співається, пане Сергію, у Вашій пісні.

Джерело