Загиблі герої Чернігівщини: Шаповалов Анатолій. Мигуля Володимир. Котченко Володимир

Анатолій Шаповалов народився в місті Шостка Сумської області. Після закінчення 9 класів школи хлопець був прийнятим учнем слюсаря ремонтно-механічного виробництва Шосткинського виробничого об’єднання «Свема». У 2015 році не став залишатися осторонь війни яку вела Російська Федерація проти України та був призваний на військову службу до лав військової частини 3022 Національної гвардії України. Проходив службу в взводі інженерно-технічного забезпечення.

Гвардієць був взірцевим батьком та турботливим чоловіком, мав дружину, сина та доньку.

24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення військ на територію України. Сили та засоби військової частини 3022 Національної гвардії України були приведені у бойову готовність «ПОВНА». З метою виконання поставлених бойових завдань особовий склад військової частини 3022 частково залишив місце постійної дислокації та вибув для виконання бойових завдань щодо організації несення служби на блок-постах на автошляху КИЇВ – ЧЕРНІГІВ в складі сил був також старший майстер 1-ї групи взводу інженерно-технічного забезпечення старший солдат Шаповалов Анатолій Вікторович. 09.03.2022 виконував бойове завдання на спостережному посту блок-посту № 2 в населеному пункті Количівка Чернігівської області.

Під час чергового артилерійського обстрілу позицій гвардійців, який тривав близько години, побратими під завалами знайшли старшого солдата Шаповалова А. В. з тяжкими пораненнями голови. Надавши першу медичну допомогу Анатолія було терміново евакуйовано. 

11.03.2022 від ускладнень поранення голови старший солдат Шаповалов А. В. помер у Чернігівській обласній лікарні. 

Старший солдат Шаповалов Анатолій Вікторович за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №144/2022 від 17 березня 2022 року нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

Володимир Михайлович Мигуля народився 23 червня 1969 року в Мені. Тут виріс, пішов до школи імені Шевченка, а після 8 класу вступив до Київського технікуму зв’язку. Вчився старанно, здобув фах і отримав червоний диплом.

У 1987 році пішов на строкову службу до морського флоту, де став військовим зв’язківцем і здобув звання прапорщика. Після служби повернувся додому, працював електромонтером у районному вузлі зв’язку. Колеги згадують: прийшов зовсім молодим, але працював відповідально, був дисциплінований, комунікабельний і надійний.

Після розпаду підприємства Володимир перейшов працювати до виправно-трудової колонії посиленого режиму УС-315/91 у Макошиному, де пропрацював близько 10 років.

У 1996 році одружився з Валентиною. Разом вони виховали двох дітей — сина Олександра та доньку Ірину. Олександр став військовим льотчиком, загинув в російсько-українській війні, отримав звання майора посмертно, нагороджений орденами «За мужність» II та III ступенів.

Валентина згадує Володимира як доброго, розумного й щедрого чоловіка, який ніжно любив дітей.

«Усе найкраще в наших дітях — від нього: характер, здібності, людяність. Він ніколи не говорив злого слова. Багато читав, мав математичний розум і велике серце», — розповідає вона.

Коли їхні дороги розійшлися, зв’язок між ними не обірвався. Володимир залишився поруч у житті дітей. А у 2015 році повідомив, що вирішив іти в армію.

«Я подивилась на нього іншими очима. Він не боявся смерті. Просто хотів бути корисним людям. Він знав, що в ЗСУ буде на своєму місці», — згадує Валентина.

Він став до лав 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, а з 2019 року служив гранатометником у 16-му мотопіхотному батальйоні 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Воював на передовій. Побратими знали його за позивним «Прапор».

27 червня 2022 року підрозділ, де служив Володимир, обороняв позиції під час атаки диверсійно-розвідувальної групи. Він отримав поранення в плече, медик надав допомогу, але дорогою до командно-спостережного пункту ворог вдарив знову. Володимир дістав смертельне поранення в спину. Тіло залишилося на окупованій території, і Воїн довгий час вважався зниклим безвісти.

15 січня 2025 року Менський районний суд офіційно встановив факт його смерті. Володимир Мигуля загинув біля села Клинове Краматорського району Донецької області, виконуючи бойове завдання і захищаючи Україну.

Указом Президента України №668/2025 30 серпня 2025 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі прапорщика Володимира Мигулю посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Володимир Іванович Котченко народився 1 січня 1973 року в селі Куковичі Менського району. Тут минули його дитинство і юність. Навчався у Куковицькій середній школі, де запам’ятався як розумний, добрий і порядний хлопець. Він ніколи не проходив повз чужу біду — завжди допомагав і словом, і ділом, згадує класний керівник Ольга Сидоренко. «Володимир був гарним і добрим учнем, справжньою опорою для батьків. А вже подорослішавши, став турботливим чоловіком і люблячим батьком, який понад усе дорожив родиною», — говорить пані Ольга.

Після закінчення школи Володимир Котченко працював на Макошинському заводі залізобетонних виробів. у 1992 - 1997 рр. навчався в Національному аграрному університеті, де здобув фах агронома. Після університету працював в Українському науково-дослідному інституті сільськогосподарської радіології, досліджував ґрунти у Чорнобильській зоні. 2001 року отримав другу — економічну — освіту в Інституті післядипломної освіти НАУ.

1997 року одружився. З родиною жив у селищі Чабани Фастівського району, а згодом оселилися в місті Бровари Київської області. Разом із дружиною Людмилою виховували двох дітей — сина Олексія та доньку Анну. За словами сестри Оксани, Володимир жив для інших: «Він був душею компанії, добрим, уважним, безвідмовним другом. Для дітей — найкращим татом у світі».

Аби забезпечити родину, в непрості 2000-ті роки працевлаштувався до приватного підприємства «Нові комунікаційні технології», «Група компаній Добробуд», «ГАЛО», де поєднував знання економіста з уміннями майстра: був і обліковцем, і встановлював освітлювальне та музичне обладнання, займався звукоізоляцією, працював водієм. Останнє місце роботи у 2023 - 2024 рр. — на фармацевтичному складі в ТОВ "Оптіма".

У липні 2024 року Володимира Івановича призвали до лав Збройних сил України. Служив стрільцем-санітаром у механізованому батальйоні. 29 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Волфине Сумської області Воїн загинув. Через запеклі бої його довго вважали зниклим безвісти. Лише через 9 місяців, після проведення ДНК-експертизи та всіх офіційних підтверджень, рідні дізналися правду — Володимир загинув як Герой.

23 вересня 2025 року у Броварах відбулося прощання із Захисником України Володимиром Котченком. Провести його в останню путь прийшли родина, побратими, друзі, знайомі, колеги та вдячні земляки. Поховали воїна на Алеї Слави.