Геннадій Симоненко народився 18 вересня 1971 року в селі Лісові Сорочинці Прилуцького району.До четвертого класу навчався в Лісовосорочинській середній загальноосвітній школі, потім — у Прилуцькій школі № 6.
Після закінчення школи навчався в Прилуцький СПТУ-34 (нині Прилуцький ліцей). Здобув спеціальність "електромонтер".
Багато років працював на електромонтажному підприємстві "Електрон" у Прилуках.
Згодом переїхав до рідного села Лісові Сорочинці, де жив і працював.
У травні 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ.
"Військовий шлях розпочав в 31 ОМБр першого гранатометного відділення, третього гранатометного взводу, третьої механізованого батальйону військової частини А4773. За цей час пройшов чимало гарячих точок, таких як Авдіївка, Покровськ)", — повідомили у відділі культури Сухополов'янської громади.
Під час виконання бойового завдання 13 січня 2024 року поблизу Костянтинівки Покровського району з військовим був втрачений зв'язок. З цього часу вважався зниклим безвісти.
"Один рік і дев'ять місяців рідні сподівалися і вірили до останнього, що він живий, чекали на будь-яку звістку від нього. Але 21 жовтня 2025 року згідно ДНК-експертизи рідним повідомили страшну звістку".
Геннадію було 52 роки.
"Геннадій був людиною великої душі: доброю, щирою, уважною до інших. Завжди готовий прийти на допомогу, підтримати добрим словом чи ділом. Його поважали за працелюбність, щиру посмішку, справедливість. Назавжди залишиться в памʼяті рідних і друзів як людина з добрим серцем і світлою душею".
У Геннадія Симоненка залишилися мати, брат, донька та внук Максим.
Андрій Бєлов народився 5 травня 1988 року в місті Остер.Після закінчення школи переїхав до Києва, де вступив до Національного авіаційного університету.
"Разом із друзями започаткував фірму «Все для свята» — справу, у яку вклав душу, бажаючи робити дітей і дорослих щасливими", — йдеться у повідомленні.
У грудні 2022 року він вступив до лав Національної гвардії України. Виконував бойові завдання на одному з найгарячіших напрямків фронту.
26 жовтня 2025 року, перебуваючи на військовій службі, Андрій загинув.
Поховання відбулося в селі Пухівка Броварського району, за місцем проживання рідних.
Омельченко Олександр Михайлович народився 14 листопада 1978 року в місті Київ. До шестирічного віку проживав з батьками в селі Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області. В 1985 році сім’я переїхала в село Козацьке, що стало малою Батьківщиною. В 1995 році Олександр Омельченко з відзнакою закінчив Козацьку середню школу. Навчався в Ніжинському педагогічному університеті ім. М.Гоголя за спеціальністю математика та інформатика. Після закінчення університету, з 2000 по 2004 рік, працював вчителем інформатики в ЗОСШ №259 м. Києва. Нагороджений грамотою управління освіти Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації за результатами атестації.
З 2004 року проживав у Чернігові. Працював інженером з комп'ютерних систем АС Чернігів 1. Неодноразово нагороджений почесними грамотами Чернігівського обласного підприємства автобусних станцій.
Олександр Михайлович був призваний на військову службу в ЗСУ 17 лютого 2023 року. З того часу відважний воїн став на захист Батьківщини від російського загарбника. Він не боявся труднощів, з честю виконував складні бойові завдання. Опанував декілька військових спеціальностей.
За час військової служби Олександр Омельченко був нагороджений медалями «Гордість нації», «Відзнака командира батальйону», відзнакою Міністра оборони України «Захиснику України».
22 жовтня 2025 року солдат Омельченко Олександр Михайлович загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області.
Герой назавжди залишився відданим Військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконав свій військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність.
Побратими і командування характеризують його як відданого та мужнього воїна, справжнього патріота, працьовитого та витривалого до надскладних навантажень.
Олександр був яскравим прикладом порядності, людяності, доброти та справедливості. Вів та пропагував здоровий та активний спосіб життя, захоплювався велоспортом та байдарками. Був товариським, життєрадісним, сповненим планів та надій на мирне майбутнє.
Олександр Михайлович мав міцну та нерозлучну сім'ю, був люблячим чоловіком і неймовірно турботливим батьком.
У тяжкій скорботі залишилися рідні Олександра Михайловича: дружина Наталія Миколаївна, донька Дарина, мати Валентина Степанівна, батько Михайло Васильович, сестра Тетяна Михайлівна, племінниці Настя і Поліна, хрещениця Аня.
Коментарі
Дописати коментар