Зробити неможливе: старший помічник начальника зміни (з питань оперативного реагування) оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС України у Чернігівській області, майор служби цивільного захисту Павло Олександрович Товстий

Від початку осені російські війська мало не щодня тероризують місто та область з повітря. Гул шахедів над головами став звичним фоном повсякденності, телеграм-канали «горять» сповіщеннями на кшталт «Чернігів – в укриття!» та «В Чернігові чути вибухи». Але в усьому цьому хаосі є ті, хто з холодним розумом та полум’яним серцем завжди готові їхати туди, де все палає, щоб ліквідовувати наслідки та рятувати життя. 

Про будні рятувальників ДСНС у 2022-му та зараз розповідає старший помічник начальника зміни (з питань оперативного реагування) оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС України у Чернігівській області, майор служби цивільного захисту Павло Олександрович Товстий.

- Павле, якими сьогодні є робочі будні – ваші та ваших колег? Напевно, поняття «вихідний» з такою інтенсивністю «прильотів» по області – це щось із категорії фантастики…   

- Зараз для ДСНС Чернігівщини — чи не найбільш напружений період за 2023-2025 роки. Дрони, ракети… По житлових кварталах зараз, б’ють менше, але постійно зачіпають інфраструктуру.  Це великі небезпечні об'єкти, для гасіння яких потрібно багато ресурсів, техніки і людей. Росіяни створюють дуже складні пожежі, додатково ускладнюють їх повторними прильотами, коли з’їжджаються представники спеціальних служб. І пожежники працюють з підвищеною загрозою для життя, в постійному напруженні. Не буду приховувати, що виснаження особового складу є колосальним, бо нема нормального відпочинку через інтенсивність обстрілів. 

- На початку повномасштабного вторгнення ДСНС вже проходила випробування на міцність… Що найперше пригадується з тих часів?  

- Лютий-березень 2022-го року були найскладнішими за всю історію служби ДСНС у Чернігові. Місто перебувало в облозі під постійними артилерійськими, авіаційними та ракетними ударами. Ми стали основною силою, яка забезпечувала порятунок людей, гасіння пожеж, розбір завалів. Місто тоді було фактично відрізане від постачання: бракувало води, електроенергії, пального, медичних засобів… Я тоді був начальником караулу 3-ї Державної пожежно-рятувальної частини міста Чернігова, 1-го Державного пожежно-рятувального загону. І ми з хлопцями не раз потрапляли під мінометні обстріли, авіаційні удари. 

Пригадую, як виїхали вночі на пожежу в район Лісковиці. Росіяни тоді застосували касетні боєприпаси прямо по приватному сектору. Будинки палали, а окупанти не давали нам набрати воду. У нас був запас — чотири тони в цистерні, але цього було замало. Викручувалися як могли: намагалися гасити вогонь, відбивати шлях від полум'я, витягати людей. Там і дітки були… Ми робили спроби набрати воду в озері на Земснаряді, але росіяни не давали нам, обстрілюючи з міномета. Не всіх цивільних тоді вдалося врятувати, були загиблі… 

- Чи були якісь особливо важкі для вас виклики в той період?  

- Одним з основних наших завдань був пошук і порятунок людей після авіаударів по житлових кварталах. 3 березня (авіаудар по будинках на вул. Чорновола) та 16 березня (обстріл черги за хлібом) закарбувалися в пам’яті не лише у мене, але у всіх рятувальників без виключення. Дуже страшні випадки, жахливі!

Я залучався на виклик по Чорновола, мій підрозділ одним з перших приїхав на місце прильоту. Видовище моторошне навіть для бувалих… Але треба було працювати. На першому поверсі проживала моя однокласниця, саме там, куди обвалився весь будинок… Я в ту квартиру ще школярем заходив в гості… Побіг і почав питати людей: «Де Марина?!» Але тут, мабуть, диво врятувало: сусіди сказали, що Маринку буквально за пів години до прильоту забрала «швидка» в пологовий, народжувати. І мені стало спокійніше.  

- Коли біда зачіпає когось знайомого, наскільки сильно це впливає на вас в процесі роботи?   

- Насправді, майже не впливає. Всі люди для мене рівні. Якщо змоделювати ситуацію, в якій разом з іншими постраждає хтось, близький мені, першим я рятуватиму того, хто має тяжчі травми або знаходиться у більшій небезпеці. Тому що тут не можна обирати між «свій-чужий». Емоції відключаються, залишається просто раціональний розрахунок. А мої особисті почуття жодного значення не мають. До всіх треба ставитись однаково, а ще — бути трохи психологом, щоб підтримати постраждалого, збадьорити, додати сил та холодного розуму під час евакуації. Коли ми тоді евакуйовували людей з палаючих поверхів, це було можливо тільки через автодрабину. А навколо гуркіт, руйнування — справжній апокаліпсис. Літнім людям було особливо тяжко, але якось впоралися.   

- Чимало чернігівців говорять, що восени 2025-го згадали 2022-й через постійні прильоти. У нас знову є руйнування, постраждалі та багато роботи для ДСНС. Що за цей рік виявилося найважчим?   

- Це великі масштабні пожежі інфраструктури. Вони потребують значних ресурсів для гасіння, і не тільки людських. Тут і спецтехніка, і вогнегасні засоби, бо простою водою не загасиш. Плюс це дуже небезпечні пожежі. Перш за все, це висока температура. Ну й, по-друге, повторні удари. Окупаційні війська не дають пожежним працювати: запускають дрони, які кружляють над пожежею доти, поки все не вигорить. Це робиться ще й для того, щоб пожежі розповсюджувалися в більших масштабах. Але все одно ми ловимо моменти і намагаємося стримати пожежу, локалізувати.  

У 2022 році підрозділи ДСНС Чернігова працювали на межі можливостей, в умовах облоги, руйнувань, нестачі всього необхідного. Це була героїчна фаза, коли головною метою було виживання та порятунок. А у 2025 році служба стала системнішою, професійнішою, технологічною. Рятувальники мають кращі ресурси на даний момент, кращу координацію, потужну міжнародну підтримку. Але що тоді, що тепер, залишається постійна бойова готовність

- І як же працювати в таких умовах? Як пожежнику не вигоріти емоційно?  

- Більшість людей служить в ДСНС за покликанням. Не кожен зголоситься піти у вогонь рятувати людей. Я ще до повномасштабної війни працював начальником підрозділу і бачив чимало, тож скажу без прикрас, з досвіду. Буває, приходять люди на службу, і в якийсь момент виявляється, що вони її виконувати не можуть. Той чи інший чинник зупиняє та виявляється непереборним, і для кожного він свій. Хтось бачить людину, що загинула на пожежі, і не може з цим впоратися. Хтось боїться увійти у вогонь, комусь страх висоти не дозволяє піднятися по автодрабині… Тому тут залишаються лише ті, кому справді підходить ця служба.   

- А ви самі як прийшли в ДСНС? Чи хотіли бути рятувальником, чи ваша професія – це примха долі?  

- З дитинства мріяв стати офіцером та віддати життя служінню своїй державі. Хотів стати пілотом військового літака, але на той момент був величезний конкурс, і я не пройшов. Тому вибрав для себе не менш романтичну професію. Тут ті ж самі екстремальні умови праці. У багатьох країнах світу пожежник — дуже популярна та престижна професія, що має велику суспільну повагу. Тож певною мірою моя мрія здійснилася. 

- Чи можна змиритися з тим, що врятувати вдається не всіх?  

- Рятувальники, на жаль, не всесильні. Бували випадки, коли ось ти виносиш людину з вогню, вона ще жива, а потім помирає… На душі тоді дуже важко, що ти не зміг… Але розумієш: бувають травми, несумісні з життям, а ти — не Господь Бог, а звичайна людина, і тут нічим би не зарадив, як би не намагався. Але дуже тримають на плаву зворотні ситуації. Коли дістаєш з-під завалів живу людину, й вона через роки раптом до тебе підходить, дякує, каже: «Я вас пам’ятаю, ви врятували моє життя» - оце найдорожче.   

- А як щодо себе? Якою б хороброю не була людина, все одно є якісь базові речі, які не можна «перепрошити», як-от страх самому травмуватися або, не дай боже, ще гірше. На жаль, останнім часом через підступність та безпринциповість ворога є втрати серед особового складу ДСНС…  

- Новини про загибель рятувальників – завжди дуже болюча звістка. Я й сам отримував травми при виконанні службових обов’язків. Одного разу ситуація була критичною й лише дивом вдалося уникнути дуже серйозних травм. Така наша служба – ти йдеш і не знаєш напевно, повернешся ти чи ні, що з тобою трапиться… Тому просто відключаєш мозок, не думаєш про себе, про свою родину, а тільки про обов’язок, завдання, яке треба виконувати. Втім, після того, як я побував у ситуації, де моє життя було під реальною загрозою, все ж став обережнішим, став більш виваженим. Зрозумів ціну власного життя й те, як швидко можна його втратити.

- Яким є особисто ваш рецепт стійкості? Через три з половиною роки повномасштабного вторгнення, що вас підтримує?   

- Мене підтримує стійкість наших людей і наших воїнів. Вони самовіддано захищають нашу Батьківщину, на кордонах нашої країни борюються за свободу, незалежність. А ми вже підтримуємо їх в тилу, допомагаємо їхнім рідним. Ми потрібні народу України — це стовідсотково, і це тримає нас на наших робочих посадах попри втому й виснаження. 

- Про що мрієте найбільше після перемоги?  

- Піти у відпустку! (Сміється. - Авт.) Хочу поїхати за кордон на море, бо я там ніколи не був. На початку 2022-го збиралися з друзями до Єгипту, вже й тур забронювали, але почалася велика війна й всі плани пішли шкереберть. Тож хочеться все ж побувати там. Але найбільше, звісно, хочеться просто перемоги й працювати, як до повномасштабного вторгнення. 

Джерело