Історії Воїнів: Віталій із позивним «Шрам»

Віталій із позивним «Шрам» у 2022 році без вагань став на захист України. Каже: просто настала мить, коли на нашій землі з’явилися «злочинці», і вибору більше не було. Він пішов до лав Збройних Сил, не маючи романтичних ілюзій про війну — лише відчуття обов’язку та внутрішню готовність.

Перші дні служби

Свою службу Віталій розпочав у Михайло-Коцюбинській громаді, де був у складі сил територіальної оборони. На той час перед бійцями стояло просте, але важливе завдання — стежити, аби не було мародерства та інших злочинів у перші хаотичні місяці повномасштабного вторгнення.

Після цього — БЗВП і відправка на Донеччину.

31 грудня — день, який він пам’ятатиме все життя.

Росія «привітала» українських військових ракетами С-300.

«Побратима вибухом відкинуло під машину. Я — у бліндаж. Це запам’яталося назавжди. Били прицільно».

Полон: два тижні без імені

Після обстрілу та подальших боїв Віталій потрапив у полон до бойовиків «вагнера». Він зізнається: думки про полон у нього ніколи не було. Не прокручував у голові сценаріїв, не готувався до цього морально — і, можливо, саме це допомогло не зламатися.

Тортури були.

Били, ламали, морально тиснули. Особливо важко, бо Віталій уже мав старі опіки — і окупанти били саме по слабких місцях.

«П’ятки палили. Біль був страшний. Але найгірше — не те. Найгірше були перші два тижні. Нас не записували і не фіксували. Дали зрозуміти: якщо ти їм не сподобаєшся — можуть просто сказати, що тебе не було».

Це були дні, коли страх розстрілу ставав майже фізично відчутним.

«Страх був. Тому що коли ти без імені — ти ніби не існуєш».

Родина: тиша довжиною в місяці

Поки Віталій перебував у полоні, його рідні не знали абсолютно нічого.

Жодного дзвінка, жодної звістки, жодного підтвердження, що він живий.

«Весь час, коли був у полоні, — нічого не знали», — кажуть він.

Для родини це були місяці болю й невідомості, коли надія трималася на інтуїції та вірі.

Момент повернення: “Я вдома”

Свій перший дзвінок додому Віталій зробив 8 березня.

Символічний день, який для його дружини став найкращим подарунком у житті.

«Я подзвонив і привітав її. Кажу: “Я вдома”. І так і було».

Вона повірила одразу, бо чекала цього дзвінка щодня й щомиті.

А він, попри все пережите, попри тортури й ізоляцію, пам’ятав її номер напам’ять.

«Як би не було тяжко — я її номер знав напам'ять».

Повернення до життя

Про те, як саме вдалося вижити й вирватися з полону, Віталій говорить небагато. Каже, що це — диво, збіг шансів і велике бажання жити.

Сьогодні він поруч із родиною, підтримує побратимів і продовжує служити.

Його історія — не про біль.

Вона про незламність.

Про людину, яку намагалися стерти, залишити “без імені”, але яка повернулася додому, до своїх, до життя.

За матеріалами Час Чернігівський