Цікава історія: чернігівське ткацтво

Раніше на Чернігівщині в кожній хаті був ткацький верстат, — говорить колекціонер старожитностей і краєзнавець Юрій Дахно з села Москалі. Адже для українців це було не лише традиційне ремесло, а й необхідність забезпечити себе тканинами для одягу, полотном для рушників, постелі та іншими речами домашнього вжитку. 

Пан Юрій зібрав у свою колекцію зо два десятки ткацьких верстатів із регіону, кілька з них встановлені в його хатах-музеях. Сам він володіє цим ремеслом, як і його предки, адже по материній лінії майстерність увічнена в прізвищі Ткаченки. 

Певні враження про ткацтво є і в авторки публікації, адже в сусідки в селі Конятин (Сосницька громада) ще в 90-х роках був ткацький станок. Жінка зберігала його в сараї, а раз на рік на кілька тижнів встановлювала в хаті, щоб ткати доріжки. Для цього спеціально різали зношений одяг чи інші непотрібні речі та змотували в клубки. Чим яскравішими були «дранки» — так називали ці тканинні смужки, тим красивішими виходили доріжки або «половики». Були доріжки на щодень, а тільки-но виткані застеляли на підлозі в свята. 

Юрій Дахно говорить, що то вже було ткацтво в задоволення, адже раніше — в ХІХ ст. і навіть у першій половині ХХ ст. — заняття цим ремеслом було зумовлене практичними потребами.  

Зі слів краєзнавця, підготовка до ткання починалася в Пилипівку. Пилипівський піст, що стартував у листопаді, передував циклу зимових обрядових свят. До цього часу селяни вже завершували основні сільськогосподарські роботи. Тож традиційно в оселі знімали всі рушники — «оголяли» хату, щоб менше збиралося пилу. І жінки заготовляли пряжу. Пряжу на Чернігівщині робили з льону, коноплі, іноді кропиви, бо ця рослина теж має волокнисту складову. З кропиви, приміром, ткали полотно для мішків. Для вовняної тканини використовували вовну з овець. Юрій Дахно зазначає, що якість льону позначалася на якості полотна, що могло бути більш тонким чи грубим. 

Крім цього, важливими були практичні навички місцевих ткаль і навіть хист – «хибіета». Ткання вимагало часу і зусиль. Найбільш кваліфікована майстриня могла виткати за день губку полотна (це міра довжини, приблизно 4-5 метрів).

Власне, ткання найчастіше починалося вже під час Великого посту перед Великоднем. Адже після підготовчих робіт взимку починалися релігійні свята, під час яких українці не працювали, і тільки після цього приступали до роботи. За словами краєзнавця, це була тяжка праця – переважно жіноча, хоча іноді нею займалися і чоловіки. І завершивши ткання, що могло тривати кілька тижнів, жінки були дуже виснаженими, оскільки до щоденних фізичних навантажень додавалися й обмеження в їжі через піст. 

Краєзнавець вказує, що в селах колишнього Чернігівського і Ріпкинського районів ткання вирізнялося витонченістю та філігранністю. Візерунки були складними, вимагали майстерності, наприклад, «серпанкова закручуванка», що заслуговує бути в переліку культурної спадщини регіону. Ширина домотканого полотна була різною в різних селах. Задесенські полотна були ширшими. 

Зазвичай у північній частині Чернігівщини ткали тонке полотно для вишивки, з якого робили рушники і сорочки. Звісно, могли ткати і рушники з орнаментом. До речі, Кролевеччина раніше входила до складу Чернігівщини, і про кролевецькі рушники ми можемо говорити як про впізнаваний бренд. 

У чернігівських селах теж ткали рушники. У колекції Юрія Дахна є чудові ткані рушники з нинішніх Куликівської і Менської громад. У селах Городнянської, Сновської, частини Ріпкинської громад на тканих рушниках можна зустріти прадавню символіку. Юрій Дахно підкреслює, що музейники називають ці рушники «космічними», адже вважається, що там зображені прадавні язичницькі боги. Ткали і чоловічі пояси. 

Також на ткацьких верстатах виготовляли рядовину, яка могла бути з візерунком і яку використовували для постільної білизни. Рядовина була цупкішою за полотна. Каци — це доріжки, постілки, лежаки, інші побутові речі, що були ще грубшими. Для кольорів використовували натуральні барвники, коричневий — з дубової кори, червоний, рожевий і помаранчевий — з рослини марени, фіолетовий — з бузини. Синій барвник зазвичай купували. Як правило, лавки тримали євреї, тому можна зустріти назву сорочки синього кольору «жидівка». 

Верстати виготовляли з дерева, найчастіше — без цвяхів, зʼєднуючи елементи деревʼяними частинами. Більш давні ткацькі верстати мали назву «коники» і відрізнялися своєю конструкцією. Окремі зразки є в колекції чернігівського краєзнавця. Основними елементами ткацького верстату Юрій Дахно називає:  ставини (бруски), верхній і нижній навої, панажі (педалі), нити, ремези, бердо, ліндри, припускач, шпарути, тютіки, набилки, снівниці, човник із паличкою з бузини, що має назву «цівка». 

Для ткання особливо важливо було правильно скласти і відрегулювати роботу верстату, оскільки помилки могли спричинити дефекти в домотканому полотні.

Сьогодні ткацтво Чернігівщини як різновид народно-декоративного мистецтва є предметом етнографічних досліджень. Хоча сучасні науковці роблять висновки, що ткацтво в регіоні залишилося історією. Насамперед, через те, що в другій половині ХХ ст. активно розвивалася промисловість, і це призвело до нівелювання місцевих особливостей традиційної матеріальної культури. 

Співробітниця Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Наталія Телегей в 2019 році на територіях Семенівського та Новгород-Сіверського районів Чернігівської області провела експедицію щодо польового збору матеріалів про регіональні традиції ткацтва. Вона записала свідчення місцевих жінок старшого віку про ткацтво на Чернігівщині. 

Деякі респонденти старшого віку розповіли, що бачили, як ткали їхні матері, але самі вони участі в створенні тканин не брали. Деякі з жінок через важку працю в ті роки, коли ще займалися тканням, пригадують той час вкрай неохоче.

Матеріали польового дослідження дозволили визначити характерні назви ткацьких процесів і знарядь, а також основний асортимент текстильних виробів, поширених на цій території на початку і впродовж ХХ ст. Такими тканинами, за інформацією дослідниці, були рядна, постілки, настільники та рушники. Кожен з цих видів виробів вирізняється технікою створення і характерним оздобленням. Цікавими виробами в мистецькому значенні та складності виконання є рушники з різноманітними геометричними, рослинними та зооморфними зображеннями. Також дослідження дало змогу простежити зміни, які відбулися в традиції виготовлення та оздоблення тканини.

З відомостей, наданих респондентами, з’ясовано, що на території Семенівського та Новгород-Сіверського районів були поширені два види ткацьких верстатів – верстат і кросна, які мали відповідні конструктивні форми. Тканини, що створювали, мали одягове та побутове призначення. Для пошиття одягу ткали переважно просте полотно, а для побутового використання створювали тканини для домашнього інтер’єру та господарства. Коли полотно було виткане, його вибілювали. Сувої полотна, призначені для рушників, скатертин та одягу, розстеляли на сонці. Крім цього, вибілювали полотно й очищали тканину від бруду методом зоління.

Серед назв частин ткацького верстату, що були зафіксовані у Новгород-Сіверському і Семенівському районах,такі: набілки, статіви, воротило, лядо, панажі, навойка, ніт, бердо та ін.

Не все залишилося в історії. Громадські активістки зі «Спілки жінок Менщини» відроджують традиції ткацтва на Чернігівщині. «Ідея відродити стародавнє ремесло – ткацтво – зародилася у наших спілчанок вже давно: це так пасує нашій хаті-мазанці у Максаках та нашому напрямку збереження нематеріальної культурної спадщини», - розповідає Вікторія Неруш, заступниця голови ГО. Тому активістки з Менщини відвідали музей Юрія Дахна в Москалях, побували в музеях кролевецького ткацтва.

Активістки роздумували, чи купити вживаний верстат за 3 тис. гривень, чи новий фабричний за 23 тис. Чи оголошення дати, щоб люди подарували не потрібний їм з горища… 

Знайти потрібну людину допомогла журналістська публікація про жінок із Лісок, які відродили на Менщині ремесло своїх батьків. Наталія Смаль, Любов Шерстюк та Наталія Лапа не тільки погодилися навчати менських «спілчанок», а й запропонували у користування кросна.

Власне, ткацькому верстату, на якому вчилися ткати активістки, вже десь 140-150 років. Він зроблений без жодного цвяха. На ньому ткала мама Наташі Смаль, а її вчила матір у селі Ліски, що на Менщині.

Ціле літо до Максаків у хату приїжджають відвідувачі. Активістки пропонували всім охочим сісти за верстат, спробувати прокласти декілька рядочків доріжки. 

Вона говорить, що хтось нещодавно спитав, для чого, мовляв, такі майстеркласи, якщо люди не зможуть використовувати ці навички, коли повернуться додому? 

І тепер представниці «Спілки жінок Менщини» мріють навчати ткати всіх зацікавлених, а виткані доріжки перетворювати на донати для ЗСУ і в майбутньому застелити килимами лавки біля столу на честь нашої Перемоги!

Ткацтвом для донатів займаються жінки в селі Холми. Як розповіла місцева жителька Алла Хиля, вона з іншими жінками займаються волонтерством і почали плести маскувальні сітки для українських військових з 2014 року. 

Вона народилася в селі Орлівка, зараз це Новгород-Сіверська громада. З дитинства памʼятала, як мама та інші жінки ткали доріжки. 

Першою наставницею ткаль із Холмів була місцева жителька, якій виповнилося на той час 90 років. 

Ткацтво на Чернігівщині – не лише про минуле, а й про сучасне, адже, якщо ми берегтимемо і розвиватимемо свої традиції, власну ідентичність, то, ймовірно, матимемо менше шансів, що нас прийдуть «визволяти» сусіди. 

Джерело