Голодомор 30-х: життя у Чернігові
Про це дізнаємося з праці історикині, фахівчині Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В.Тарновського Світлани Сергєєвої, яка більшу частину життя присвятила вивченню України першої половини ХХ століття.
Вода в місті теж була не всюди. Загальна протяжність міських вулиць становила 113 км, а водопровідної мережі – лише 27. Труби – в жахливому стані, бо понад 60 років вони не знали ремонту. Каналізації у місті взагалі не було. Через це тут часто вирували шлунково-кишкові епідемії.
У 1932 році в Чернігові жило 44,5 тисяч людей. 2,3 тисячі робітників працювали на 29 промислових підприємствах. 2,7 тисяч – це студенти та викладачі технікумів, інституту, 600 працівників артілей промислової кооперації, а також лікарі, вчителі, наукові співробітники, учні, працівники партійних та радянських органів влади, торгівлі, закладів споживчої кооперації, військові, пенсіонери, безробітні, люди з інвалідністю.
В 1930-ті в магазинах важко чи й неможливо було придбати, наприклад, борошно чи картоплю. Діяла специфічна радянська торговельна система. Її досліджував Франсуа-Ксав'є Нерар – доцент кафедри історії Центру досліджень історії слов'ян Паризького університету з Франції.
Він пише, що дефіцит їжі став звичним явищем для СРСР з 1921-1922 років, і цей період називали першим голодомором. Відтак згодом держава вирішила розподіляти їжу за робочими місцями працівників. Як наслідок, наприкінці 1920-х почали закриватися приватні ресторани, їдальні, магазини.
У той же час на підприємствах відкривали структури, що розподіляли їжу та споживчі товари серед своїх робітників. Це були закриті розподільники, що мали вигляд магазинів, де купувати щось могли лише свої працівники. Також при підприємствах заготовляли харчі для власних їдалень.
Франсуа-Ксав'є Нерар зауважує, що хоч ці закриті робітничі кооперативи знаходилися фізично на території фабрик чи заводів, проте вони не залежали від їх адміністрацій. Це була складова радянської торговельної системи.
Усі радянські підприємстві поділили на чотири списки постачання: спеціальна, перша, друга та третя категорії. В яку з них потрапить підприємство, залежало від його важливості для держави. Централізовані харчові фонди розподіляли за цими списками. І цей розподіл не був справедливим. Дослідник наводить такі дані: до спеціальної та першої категорії входило 40% усіх працівників, але вони отримували 70-80% усіх наявних продуктів у фонді. До речі, продукти виділяли не тільки на самого працівника, але й на його родину.
Виходить, якість і кількість харчування залежала від того, на підприємстві якої категорії працювала людина. Самі ж керівники робили законні та напів законні дії, аби підвищити категорію свого підприємства.
Світлана Сергєєва каже, що в ці списки потрапляли не всі підприємства. Зокрема, в Прилуках були такі, що не входили до системи споживчої кооперації. Відтак робітники не мали талонів на їжу, тому купували на базарі макуху або склянку пилу з млинів. Останнє коштувало 1 крб.
В середині 1932 року кооперуванням було охоплено 75% населення Чернігова від 14 років та 100% робітників і службовців. Де могли взяти їжу решта 25% чернігівців, – невідомо.
Тоді ж у місті були товариства споживчої кооперації, як ось Чернігівський центральний робітничий кооператив, Закритий робітничий кооператив, Закритий військовий кооператив, місцеві філії Цукрробкоопу, Лісробкоопу, транспортні споживчі товариства водників, залізничників, будівельників, райспоживспілки.
Продукти та гарячі обіди чернігівці отримували через закриті розподільники та їдальні. На кінець 1932 року за міськробкоопом закріпили 13 закритих розподільників. Їх групували за підприємствами та професіями людей – для вчителів, міліціонерів, студентів, банкірів тощо. Також у місті було 17 їдалень. Дві з них знаходилися при школах, але готували там лише сніданки.
“Більшість людей входили до складу Споживчих товариств. У розподільниках можна було по картках і талонах отримати хліб, борошно, іноді — мило. Інших продуктів практично не було. Талони виглядали як звичайний папір з цифрами від 1 до 30 чи 31, бо їх видавали на місяць. І ось, робітник стояв у довгій черзі до розподільника, “продавець” відривав один квадратик з картки і видавав хліб за нормою”, – розповідає Світлана Сергєєва про процедуру отримання продуктів харчування в часи голоду.
Вона додає, що норми продуктів змінювалися і суттєво відрізнялася між списками (класами) підприємств. Так, у лютому 1932 року робітники І списку мали право на 700 г хліба на основного пайовика та 300 г на утриманця. Мова йде про дітей, людей з інвалідністю, літніх батьків, які жили в родині. Працівники та родини з ІІ списку отримували на 200 г менше. Норми за ІІІ списком були взагалі мізерними. Найменше отримували люди 2-ї категорії: по 100 г хліба для себе та утриманця на добу.
У квітні 1933 року норми постачання змінили. Для особливого та першого списку їх збільшили до 800 г на працівника та 400 г на утриманця. Вчителі та лікарі Чернігова мали 700 г на себе і 300 г на членів родини. Студентам і пенсіонерам давали по 300 г та 100 г на день відповідно.
Відтак, гасло Леніна, яке він запозичив у Апостола Павла: “Хто не працює – той не їсть”, – стало ознакою того часу. Якщо людина звільнялася з підприємства, вона позбавлялася талонів, а отже — можливості отримувати їжу.
Поки звичайні містяни помирали від виснаження чи закінчували життя самогубством через голод, керівний склад області та району не зазнав продовольчих труднощів.
“Для них у спецрозподільниках та мануфактурах були і білий хліб, і масло, і консерви, і навіть делікатеси. Рядові ж мешканці міста голодували”, – звертає увагу на нерівність розподілу Світлана Сергєєва.
Також у Чернігові був і так званий комерційний хліб. Його продавали по 6,5 карбованців за кілограм. Для людей, які заробляли на місяць 80-90 крб, – це було недоступно. Для студента зі стипендією 30-40 крб – тим паче.
Поки класична торгівля занепадала, в Чернігові процвітала система торгсинів – це магазини, де золото та валюту можна було обміняти на хліб, борошно, консерви, масло, молоко та інші продукти. Відтак, за шматок хліба люди віддавали обручки, хрестики, сережки. У Чернігові заклади торгсинів були біля Красної площі та сучасного Центрального ринку.
“Деякі містяни свого часу виїхали за кордон під час революції. Знаючи про тяжке становище своїх родичів, вони надсилали їм валюту. Торгсини залюбки її приймали”, – каже Сергєєва.
Хліб у звичайних розподільниках був не завжди. У Державному архіві Чернігівської області знаходимо документи, які розповідають, в яких умовах у Чернігові пекли хліб для розподільників та їдалень, і якої він був якості.
Зокрема, з протоколу видно, що в Чернігові два дні взагалі не було хліба. А коли його все ж таки спекли, він був непридатним до споживання. У складі була солома, полова та пісок.
У цехах хлібозаводів була антисанітарія. Наприклад, в якості тари використовували упаковки з-під вугілля. Так само брудними та занедбаними були торговельні заклади та їдальні.
“У їдальнях була свавільна видача продуктів, під час приготування страв працівники не дотримувалися встановлених норм. Правильного обліку продуктів не вели. Приміщень мало, відтак там було тісно, брудно і вогко”, – розповідає Світлана Сергєєва.
Харчування в таких закладах було платним. На місяць воно коштувало близько 120 крб. Це був майже весь заробіток.
Зокрема, в цьому документі йдеться про те, що після вирахування вартості обідів, у працівників майже не залишилося грошей. Тому вони вимагали талони на обіди авансом.
У доповідній записці Чернігівського обласного відділу ГПУ про стан будівництва Котонінової фабрики йдеться, що працівникам не вистачає хліба. Люди живуть у брудних бараках. Попри репресивні заходи, настрої в людей через голод ставали “небезпечними”. Це постійно мониторили відповідні органи. В цьому документі люди обурювалися через зменшення норм хліба до 300 г на добу. Через це набирати працівників на будівництво стало складно. Щодня заяви на звільнення подавали до 30 людей, вони не мали сил працювати на будівництві з таким харчуванням.
Чи не найгіршою була ситуація з постачання вчителів і наукових працівників, студентів і школярів.
“Міська рада так і не організувала закриту вчительську їдальню. Відтак учителі харчувалися у першій комерційній їдальні та закритих їдальнях шкіл імені Леніна та Войкова. Їхній стан був огидним. У коридорах та класах — бруд, вбиральні не відремонтовані, умивальників, кип’яченої води, рушників не було. Через це траплялися захворювання на черевний тиф серед учнів. Через перерви в постачанні хліба деякі студенти навіть тікали з технікумів,” – пише Світлана Сергєєва у своєму дослідженні.
Вона додає: наразі невідома кількість людей, які померли у Чернігові під час Голодомору. Жодних документів немає. Крім того, як причину смерті — “виснаження” у ті часи писали вкрай рідко. Разом із тим, через якість спожитої їжі, як ось саморобний хліб із качанів кукурудзи, люди помирали від хвороб шлунку. Цю причину і вказували в документах, якщо їх взагалі видавали. Загалом дослідники зафіксували понад 36 тисяч смертей у сучасних межах Чернігівської області.
“Першими помирали самотні старі люди, ті, хто мав інвалідність і жив без опікунів. У Чернігові на тротуарах то там, то там лежали люди. Ніхто не цікавився, живі вони чи мертві. Вночі тіла десь зникали. В Чернігові немає офіційних масових поховань через голод того періоду. Так само, я не зустрічала задокументованих спогадів містян, які пережили Голодомор, тільки спогади деяких студентів, які в той час навчалися в Чернігові”, – зауважує Світлана Сергєєва.
Коментарі
Дописати коментар