Загиблі герої Чернігівщини: Ірха Олександр. Молочко Василь

Олександр Станіславович Ірха народився 18 серпня 1971 року в місті Мена. Навчався у Менській середній школі імені Леніна.

У зрілому віці жив у Києві, займався дизайнерським ремонтом та створенням інтер’єрів як приватний підприємець.

Коли росія повномасштабно вторглася в Україну, Олександр у перші ж дні війни вступив до загону територіальної оборони в Києві. Брав участь у боях на Чернігівщині, Сумщині, далі – на Донеччині, зокрема у Бахмуті. Служив у званні солдата, був мінометником 74 окремого батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони (в/ч А7126).

5 червня 2025 року Олександр Ірха загинув поблизу м. Гуляйполе на Запорізькому напрямку. Бліндаж, де перебував його розрахунок, зазнав удару кількох ворожих FPV-дронів. Героя поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища у Києві.

Лариса Ірха, сестра Воїна, розповідає: «Олександр Ірха - Людина, яка зробила свідомий і важливий для себе вибір — не через тиск чи обставини, а власним серцем і совістю. Коли багато хто ховається від повісток, шукає обхідні шляхи чи довідки, Олександр зробив навпаки - видалив із військової книжки запис про звільнення з лав радянської армії за станом здоров’я, де було вказано, що він непридатний до служби. Пояснивши своє рішення, рідним: «Хто, як не я? Якщо всі будемо ховатися, хто тоді захищатиме наших жінок і дітей?» Він пішов — без вагань, без гучних слів. Просто, по-чоловічому. Не даремно там, на фронті, він отримав позивний «Бут» — як цей камінь, скромний, але міцний у своїх переконаннях. Надійний, справжній. Він був там, де найважче. Не терпів пафосу — просто робив свою справу. Він пройшов Донецьк, Бахмут… Смерть зустрів на Запорізькому напрямку в складі мінометного підрозділу.

Три роки і три місяці війни — кожен день із ризиком, на передовій. Побратими згадують Олександра як Людину з великим серцем. Не задумуючись, прикривав і рятував товаришів. Він завжди умів жартом зняти напругу, смачно готував польову юшку, коли випадала рідкісна хвилина спокою. Був охайним до дрібниць — навіть на війні стежив за порядком і вимагав того ж від побратимів. Повертаючись з гарячих точок, де не було води навіть для вмивання, перше що робив - займався пранням...

Особливо любив тварин. На війні врятував маленьке собача, яке виросло і щомісяця чекало його біля пункту перепочинку, де Олександр бував після спецзавдань. Навіть в окопі до нього прибилася дика кішка – тварини відчувають добрих людей.

А ще він був талановитим. Писав картини, різьбив по дереву, створював мозаїки зі скла, ліпнину — все, до чого торкалася його рука, ставало красивим... Робив усе з любов’ю і точністю, без зайвого галасу. Усі, хто його знав, не можуть повірити, що його більше нема. Занадто світлою і щирою була ця людина — його потребували всі навколо. Бо він був справжнім. Справжня людина. Справжній побратим. Справжній чоловік. Болить, що його нема. Болить, що найкращі йдуть. Ми пам’ятатимемо. Щиро і з вдячністю. Спочивай, Олександре!»

Олександр навіть на фронті залишався художником. Малював портрети у бліндажі — графітом і олівцем, часто — у зошиті чи блокноті. Волонтери дізналися про його талант і почали підтримувати матеріалами для малювання. Олександр створював портрети на замовлення за донат, щоб допомогти підрозділу зібрати кошти на ремонт техніки, РЕБи й інше необхідне. Його малюнки стали основою волонтерської ініціативи "Малюнок з бліндажа". 

Молочко Василь Павлович народився 3 січня 1969 року в селі Бірківка Менського району Чернігівської області. Його батьки мешкали в селі Осьмаки. Рано залишився без матері, а вихованням Василя та його старшої сестри займалася бабуся по материнській лінії.

Після закінчення Осьмаківської восьмирічної школи продовжив навчання у Сосницькому професійно-технічному училищі. Там здобув фах водія-тракториста і розпочав свою трудову діяльність у місцевому колгоспі в рідному селі.

У 1987–1989 роках проходив строкову військову службу в морській піхоті на північному флоті. Після повернення з армії працював водієм у ДРСУ м. Мена. У мирному житті він захоплювався столярством, виготовляв вироби з дерева. Був одружений, мав доньку Марію.

Василь Павлович залишив по собі лише найкращі спогади. Працьовитий, добрий, ввічливий, товариський – він завжди був готовий допомогти іншим у скрутну хвилину.

24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Того ж дня о 16:30 ворожі танки увійшли в його рідне село Осьмаки. Василь, який працював охоронцем у Києві, повернувся додому й одразу вирішив стати на захист Батьківщини.

26 вересня 2023 року його призвали на військову службу. Він був зарахований до особового складу військової частини А4980. 8 лютого 2024 року матрос Василь Молочко був направлений для виконання бойових завдань у районі населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Під час виконання бойового завдання він підірвався на міні. Йому була надана екстрена медична допомога, але евакуювати бійця було неможливо. Через кілька годин він перестав виявляти ознаки життя.

Згідно зі сповіщенням №1в/940 від 12.02.2024 року, зафіксовано, що старший стрілець-оператор 2 відділення піхотного взводу 3 піхотної роти військової частини А4980, старший солдат Молочко Василь Павлович, 10 лютого 2024 року, вірний військовій присязі, зник безвісти під час виконання бойового завдання в районі села Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.

Судовим рішенням від 12.12.2024 року встановлено факт його смерті, яка настала 11 лютого 2024 року під час ведення воєнних дій, унаслідок особливих обставин. Василь Молочко героїчно загинув, виконуючи свій обов’язок перед Україною, боронячи її незалежність та свободу.