Вчителі й учні КЗ «Городнянський ліцей» учора в Чернігові прощались зі своїм учнем і товаришем по парті Русланом Петрушовцем.Руслан навчався в колишній Городнянській школі-інтернаті для дітей-сиріт з п’ятого по одинадцятий класи. Саме колектив закладу він вважав своєю родиною. Пішовши у військо по мобілізації, після звільнення Чернігівщини, тримав зв’язок зі своїми викладачами й вихователями. Дзвонив з під Мар’їнки, навіть у день свого поранення. Побратимам вдалось винести його, пораненого, з під вогню, 16 квітня 2024 року. Однак залізо ворога не дало йому шансів – Руслан помер від ран та зараження крові в шпиталі.
На останньому відео, знятому журналістами, Руслан в бліндажі на запитання: «Як ти тут опинився?» посміхаючись, каже: «Сам прийшов. Треба так. А хто ще, якщо не ми? Тут ті, хто хотів тут бути, хотів захищати Україну, хто складав присягу їй на вірність. Головне наше завдання – не передати цю війну нашим дітям. В мене їх нема, але, сподіваюсь, вони будуть!». І ще на запитання що треба зробити, щоб війна скінчилась, він серйозно, прижмуривши очі від цигаркового диму, відповідає: «Перебити їх усіх. Всіх до одного. Вони ж нелюди. Буча, Ірпінь, Гостомель…Але ціна питання велика. Пацанів наших жаль. Але вже скоро…»
До війни «Комарик»– так кликали Руслана побратими, був будівельником-альпіністом. Пишався своїми побратимами й командиром – казав, що «наш береже нас усіх, у нас втрати найменші». Й додавав, що, можливо, й по закінченню війни залишиться служити у війську. Поховали Руслана в Чернігові, на кладовищі «Яцево», в секторі Героїв. Слава і честь Герою. Вічна пам’ять і вічна дяка. Йому було 34 роки.
Акуленко Валерій Георгійович народився 23 квітня 1975 року в Чернігові. У 1992 році закічив Чернігівську загальноосвітню школу № 5. Працював у ЗАТ "ШБУ 14". У 2022 році долучився до Сил оборони України. Солдат Чернігівського ТЦК та СП. Загинув 11 березня 2022 року при обороні Чернігова. Похований 18 березня 2022 року в Чернігові.
Нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
ОЛЕГ ПРИМОЧЕНКО ЗАГИНУВ, ТРИМАЮЧИ ОБОРОНУ В НОВОСЕЛІВЦІ, 14 БЕРЕЗНЯ. Олегу виповнилось 46 років. 27 квітня він мав би святкувати черговий день народження у колі родини, друзів та близьких людей. Але ворожий снаряд, який влетів у бліндаж наших захисників під час жорстокого обстрілу висоти в районі Новоселівки, що під Черніговом, поставив крапку на всіх сподіваннях, мріях, на майбутньому.
У Людмили Миколаївни, мами Олега, яка й нині проживає в Куликівці, що на Городнянщині, він був старшим сином з її трьох дітей. Молодші Ігор та Тетяна росли під захистом старшого брата. Він був їхньої опорою, кращим другом, порадником і підтримкою у будь-яких життєвих ситуаціях.
Старшому сину довелось рано подорослішати, адже в селі без батька і чоловіка ще те життя. Він дев’ятирічку тут, у Куликівці, закінчував, а старші класи доводилось ходити в Івашківську школу. Ще в дев’ятому класі почав підробляти в сезон помічником комбайнера. Та й до того заробляв як міг — підвозив воду хлопцям на поле в страду, за все хапався. І вдома був першим помічником. Потім вже, коли одружився й жив у Чернігові, при найменшій нагоді приїжджав у село, щоб допомогти.
Після школи Олег від військкомату в Сновську відучився на водія. У армію юнака проводжали всім селом. В Куликівці його дуже любили за веселу вдачу й за готовність допомогти в будь-яку хвилину. Як рік відслужив в Умані— настала черга йти в армію молодшому брату. Олег домовився з командуванням, щоб Ігор служив поруч з ним, був під його опікою й тут.
Змалечку мріяв бути поліцейським. Тож, відслуживши й попрацювавши півроку водієм у Поліссі, що було необхідною умовою для роботи в поліції, нарешті здійснив свою мрію. Останні роки служив у слідчому управлінні ГУНП в Чернігівській області.
З дружиною Іриною познайомились ще як дівчина була студенткою. Нинішнього вересня (2022) виповнилось би 27 років їхнього подружнього життя. А довгоочікуваний син Максимко своє 12-річчя у лютому зустрічатиме вперше без татка.
—Вони були такою гарною парою, —витирає сльози Людмила Миколаївна.—Все разом, все укупі. І до мене приїдуть—Іринка метка, намагається все щось допомогти, всю роботу сільську знає. А Олег чоловічі справи по господарству «підтягує». З 1 січня цього року син вже вийшов на пенсію по вислузі. Казав — відпочину пару місяців, і не сидітиму склавши руки. Але 24 лютого, як війна почалась, подзвонив мені і сказав, що піде у військкомат. У нього був досвід бойових дій — служив в АТО у 2018-2019 роках. Я ще вмовляла —не викликають же повісткою, не спіши, побудь вдома. А він : «Мамо, ну я буду вдома, всі будуть вдома, а хто вас захищатиме?». Я знала, що з третього березня він вже був у Новоселівці. Приказав мені: «Не дзвони. Я сам дзвонитиму як можна буде».
Сестрі Тані Олег сказав те саме. І дзвонив по мірі можливості, щоб рідні знали, що живий. А потім у Куликівці, як і всюди по Городнянщині, зник телефонний зв'язок. Мати їздила на перехрестя, щоб додзвонитися комусь із своїх дітей, вилазила по драбині на дах літньої кухні. Але від Олега не було вістей. Його дружина Ірина разом з сином виїхали в Литву, а потім у Германію, бо їхній будинок у Новоселівці був розбомблений в перші ж дні. Через п’ять днів повної невідомості про долю сина й брата Людмила Миколаївна та Таня почали обдзвонювати лікарні й морги, шукаючи його слід. Але даремно.
Опізнати в чернігівському морзі тіло Олега вдалось брату його дружини лише 21 березня.
Побратим Олега Женя, який нині знаходиться в київському шпиталі, розповів його брату Ігорю, що був шалений обстріл, він отримав поранення, в результаті якого втратив ногу. Був без свідомості. А коли прийшов до тями, Олега поруч вже не було. Ігор додзвонився до командира і таким чином дізнався, що брат загинув. А мати до останнього сподівалась на якусь жахливу помилку, на те, що закривавлений бушлат — не синів, що квиток військовий — не його.
Олександр, який після оборони Чернігова нині стоїть на охороні рубежів Городнянщини, розповів подробиці того фатального дня:
—Коли у військкоматі нас набралася група з двадцяти двох чоловік добровольців, серед яких був і Олег, нас призначили в механізований батальйон 1-ої окремої Сіверської танкової бригади і повезли в одне село під Черніговом. Там була автобаза, де нам видали зброю. Я отримав кулемет. І в той же день, третього березня, нас привезли в Новоселівку. Годині о п’ятій вечора ми піднялися наверх, на позиції. Там був облаштований бліндаж і треба було рити окопи. В перші дні ми нічого один про одного не знали, крім імен. Хоча ще одразу наш комбат, перед нашою відправкою а автобусі сказав: «Хлопці, може, вже завтра доведеться йти у бій. Хто не впевнений у собі —краще відмовтесь одразу. Без образ і наслідків». Однак ніхто з двадцяти двох не спасував. І це вже був показник надійності команди. Подальшими випробуваннями він підтвердився стовідсотково.
У ніч з 13 на 14 березня Олександр з побратимом Андрієм Михайловим заступали на нічне чергування на позицію, в кулеметний окоп, з якого можна було контролювати дорогу, яка вела на Чернігів. З висоти вона добре проглядалась. О п’ятій ранку прилетів ворожий бомбардувальник і скинув дві авіабомби—одну на Новоселівку, другу— на позиції наших воїнів. Чорний стовп диму, враження землетрусу. О пів на сьому ранку бійці змінились, а в наступний нічний наряд Олександр, який в кулеметний окоп ходив в наряди постійно, вже мав заступати з Олегом.
—За цей час ми вже трохи знали одне одного, —каже Олександр.—І я зрадів, що йду саме з Олегом як з надійним напарником. Я ще сказав йому, що березневі ночі холодні, то щоб він набрав кип’ятку в термос. Але вдень нас почали знову серйозно обстрілювати з мінометів, десь з районів Киселівки та Березанки, а то й ближче. Били прицільно, бо літав ворожий дрон, який «засік» наш бліндаж. Я якраз чистив кулемет, як поруч прилетіла міна і на кулемет зверху, з під накату в три ряди, посипався пісок. Командир дав команду виходити з бліндажа через підземний тридцятиметровий тунель. Ми розосередились, щоб не бути групами. А Олег і група хлопців трохи затримались, не розійшлися. Кілька миттєвостей стали вирішальними. Міни почали лягати одна за одною. І фатальна прилетіла саме туди, де був Олег з хлопцями. Все довкола стало помаранчевим від вибуху. Їх завалило колодами. Трьох важкопоранених виносили імпровізованими носилками, спорудженими з ковдр. Потім на плечах винесли Максима, чоловіка моєї сестри, з яким ми разом пішли у військкомат і разом служимо. Він вижив, бо не опинився в епіцентрі, але пошкодило ноги.
А двоє —Андрій Михайлов, з яким я вранці змінився з наряду, і Олег Примоченко, загинули на місці. Андрію міна якраз залетіла за спину, він загинув миттєво. А Олег стояв напроти нього. Йому дісталось багато уламків, в тому числі й у голову. Коли його дістали з під колод, якими привалило, стало зрозуміло, що шансів вижити в нього не було. Це було десь приблизно о 15.30. Коли ми ввечері в бліндажі зібрались зігрітись кип’ятком з термоса, згадали, що його заливав туди наш Олег… Хлопці казали, що за півгодини до смерті він ще розмовляв по телефону з дружиною…
Поховали Олега 22 березня у Чернігові. Мати Людмила Миколаївна змогла потрапити на могилу до сина тільки після звільнення Городнянщини від рашистів.
Коментарі
Дописати коментар