Історії Воїнів: Ігор Бистревський

У перші дні війни 19-літній доброволець Ігор Бистревський рішуче пішов до військкомату. Тоді там стояли великі черги, і красивого юнака, ще зовсім хлопчину, не бажали відправляти на фронт. Але він наполіг і самовіддано захищав Чернігів. Отримав важке поранення, втратив ногу, переніс майже тридцять складних операцій, однак аніскільки не шкодує про свій патріотичний вчинок. Навпаки він і зараз сповнений оптимізму та життєдайної віри в нашу Перемогу. І має заповітну мрію – закінчити військову академію, служити у танкових військах, захищати Україну, стати генералом і жити довго та щасливо!

«Ігор – дуже хороша, цікава, неймовірна та креативна людина! Що б не трапилося, він ніколи не панікує, не опускає руки, не скаржиться на долю, а навпаки намагається щиро підтримати та підбадьорити всіх інших. Жартує, посміхається, увесь час щось вигадує, мріє. Тож, якщо ви не знаєте, що він насправді пережив, ніколи не здогадаєтеся, що перед вами – дійсно герой, надзвичайно мужня Людина з великої літери», – розповідає про друга Євген.

Ігор прийшов добровольцем у німецькій касці, за що отримав позивний "Німець". Тоді хлопці чимчикували до військкомату в спортивних костюмах, кедах чи кросівках. Буквально одягали та взували те, що було під рукою. І це, в принципі, нікого не дивувало. Так і Ігор, прикрив голову тим, що мав…

"Взагалі, я чомусь дуже цікавлюся Німеччиною. Ну, от подобається це мені на якомусь ніби інтуїтивному, чуттєвому рівні. Навіть пояснити, як слід, не можу. Можливо, це – такі наслідки реінкарнації? Може, в одному зі своїх минулих життів я був німцем і мешкав у Німеччині? Жартую. Однак я вивчив мову й до війни навіть ходив до німецького клубу в рідному Чернігові".

Ігор народився в Чернігові і з дитинства активно займався спортом. Адже  батьки – спортсмени. Мама, Ольга Вікторівна, – майстер спорту з важкої атлетики (штанга), вона працює екологічним інспектором. А тато, Олександр Костянтинович, – кандидат в майстри спорту з легкої атлетики (спринт), він трудиться пожежником. Тож і в Ігоря таке пристрасне хобі – спорт. А ще він закінчив Чернігівське музичне училище імені Левка Ревуцького, вже лікуючись у шпиталі.

"Власне, я був упевнений, відчував, знав, що незабаром розпочнеться ця велика повномасштабна війна. Тому й не вагався ані секунди, бо вже раніше чітко вирішив для себе, що воюватиму. Але у військкоматі була велика черга бажаючих добровольців… Та і я, мабуть, не справив особливого враження, – посміхається. – Пришвендяв якийсь хлопчак – довготелесий, дивний. Отож вони мені й сказали: «Ти ж у музичному училищі навчаєшся? То спочатку і закінчи це училище, а потім прийдеш до нас і служитимеш за контрактом".

"Але це мене зовсім не влаштувало! У мене вже рюкзак зібраний. Кацапи наступають, немов навіжена сарана, а мене не беруть! Ну, куди це годиться? Тому я навідався ще раз… Ну, вони мені запропонували стати посильним – роздавати повістки. Можете собі уявити?! Втім, я кілька днів добросовісно цим все-таки займався, роздавав, ходив по всьому місту пішака... А от одного дня дуже поспішав, викликав таксі й чую, що водій якось дивно поводиться, щось не те каже, патякає, – ніби він не наш, українець, а клятий, підступний кацап, диверсант. Я вистрибнув на ходу й одразу ж повідомив, куди слід…

Проте мені хотілося більшого: брати участь у справжніх боях зі зброєю в руках. Тому я наполегливо ще кілька разів чимчикував до військкомату, аж доки мене нарешті не взяли на фронт. Правда, сказали: «Сьогодні на нас пре величенька колона ворожої техніки. Отже, поки що мерщій забирайся звідси. Однак, якщо виживемо, навідайся завтра – о восьмій ранку, то воюватимеш». Таким чином, попри все, я таки домігся свого, хоча разів п’ять туди вчащав…

– А як на це відреагували твої батьки?

– Звісно, що вони не були у великому захваті, бо розуміли, настільки це небезпечно. Але то – моє рішення, я – вже дорослий, повнолітній. І, коли так вирішив, вони знають, – прагнутиму, добиватимуся свого. І якщо мене навіть міцно зв’язати мотузками, все одно звільнюся й вирушу на фронт – воювати з тими пекельними орками!

До речі, коли я востаннє прийшов до військкомату, побачив там Женю Смагу, і ми з ним якось одразу ж подружилися, наче були сто років знайомі.

Нас пригостили борщем. Дали мені автомат, гранатомет та патрони… Питають: «Ти стріляти вмієш?» Я киваю: «Авжеж, у мене тато – мисливець». Проїхали полк зв’язку, вже розбомблений. Бачу – стоїть розбитий БТР. Наше авто заїхало у двори, бо люто смалив ворожий міномет…

А потім ми опинилися в Новоселівці, біля заправки, де гаражі, на горі. Командир, побачивши нашу різнобічну «уніформу» та мою німецьку каску, був, м’яко кажучи, вражений. Ну, й почалося – бліндаж, окопи… Нас вчили стріляти, кидати гранати. Кацапи шалено гатили по нас – з мінометів, з танка. Ми постійно копали окопи, займали кругову оборону. Клята русня рвалася буквально з усіх боків!

І ось – стрільба в Киселівці. Знадобилося десять добровольців. А я саме був на посту, то почув і одразу ж попросився. Пощастило! Це був серйозний стрілецький бій. Залізла російська ДРГ, проте ми відбилися, вони відступили, їм добряче дісталося. Але й ми збирали тіла наших загиблих бійців…

Потім ще з кацапського літака нас нормально «відпрасували». На посту саме ми з Женею були, – вибух, аж ніби із землі нас підкинуло, така сила! В обличчя щось полетіло. А москаль, бандюга, ще раз ударив…

Втім, отямилися – живі. Командир визирнув – все нормально: «Йдемо далі спати». Спокійно так промовив, ніби нічого й не сталося. Це, до речі, дуже допомагало – не було паніки. Страх був, але ніхто не впадав у відчай. Всі поводилися цілком адекватно, виконували свою щоденну роботу. Добре, що з нами були досвідчені, достойні, мужні бійці, які пройшли АТО. Отож і ми старалися брати з них приклад.

– А далі настало 14 березня, коли кацапи потужно обстріляли вас із міномета.

– Вибух! Лежав, ніби під землею, колодами придавило. Нічого не бачив і не чув.  Думав, що помер. Раптом чую: відкопують, кістка на нозі стирчить, все – в крові… Свідомість не раз втрачав. Привезли в обласну лікарню, а там світла й води немає. У мене – дуже сильний біль, нічого не допомагало. Втім, зробили кілька операцій, евакуювали до Києва. Їхали полями, тряслися, це 19 березня було. Шість годин теліпалися. Нарешті добрались. А мені – зовсім зле. Гангрена! Що ж, ампутували ліву ногу. Запитав у лікаря: «Вище коліна чи нижче?» Він так на мене подивився… І от уявіть собі, – ногу відрізало, а мені ще боліло все одно, довго дошкуляло, – фантомний біль.

А потім – знову операції. Взагалі, усіх операцій в Україні та Німеччині мені близько тридцяти зробили. Бо у мене ще й рука була сильно покоцана в двох місцях. Дуже, страшенно хотілося пити! А мені не давали – не можна… Втім, я звик все-таки довіряти лікарям, сподівався, що все буде добре. Тому дуже зрадів, коли нарешті мене перевезли з реанімації до звичайної палати, там лежали нормальні хлопці, й можна вже по-людському побалакати. Хоча були у мене катетори – в шиї, ключиці, в руці. Рука була у гіпсі. Крапельниці.

Лежав я у Вінницькому шпиталі та в Інституті реабілітації інвалідів. У Києві. Пам’ятаю, хтось підбадьорив: «Тримайся, трохи крива ніжка буде, але потім зростеться». Зробили ще одну операцію – пересадили шкіру. Лікувався у Немирові, в їхньому санаторії (реабілітація), там пробував в інвалідному візочку пересуватися…

– А як ти до Німеччини потрапив?

– Справа в тому, що там працює дружина мого хрещеного – Тетяна Гавриленко. Вона викладає в університеті міста Гайдельберг. Приїхала туди ще до війни. Музикант. Вони з колегами провели там благодійний концерт – збирали кошти на відбудову Чернігова, то й про мене не забули. Адже Тетяна познайомилася в Німеччині з донькою полковника медицини – Маркуса Вінтера. А її звали Ан-Софі Вінтер. На той час він уже працював у цивільній лікарні. Ось цей добродій і домовився за програмою допомоги українським військовим.

Далі сміливий волонтер зі США перевіз мене – з Польщі до Німеччини – на легкомоторному літачку, котрим перевозив поранених. Причому це – його особистий літак.

У Німецькому військовому шпиталі лікар подивився мою бідолашну культю: «Потрібна операція, бо на цю штуку протез виготовити неможливо». Я, до речі, побував у того німецького полковника, Маркуса Вінтера, вдома – там заможний, ошатний і зручний будинок; військовий ветеран захоплюється музикою – займається на баяні й барабані. А я ж умію грати на електрогітарі, бо музичне училище закінчив. То нам було про що поспілкуватися.

А далі – знову операція: пересадили частину м’язів та шкіри з однієї моєї ноги на іншу… У мене було ще зараження в культі, медики дуже довго з бактеріями боролися. Все це тривало чотири місяці – виписали 25 жовтня 2022 року на амбулаторне лікування. Житло я знімав за власні кошти, які мені зібрали чудові, надійні, добрі друзі, за що я всім їм щиро вдячний! Мешкав неподалік від лікарні, тому було зручно. Німецьку мову я знаю вільно, отож почувався, мов удома.

Почав активно займатися спортом – наприклад, стрибав на одній нозі, дуже багато присідав. Реально та серйозно тренувався. Інакше б нічого не вийшло. Завзято боровся з отими бактеріями, про які раніше вже розповідав. Мився спеціальним розчином – мусив їх неодмінно позбутися. Взагалі ж, у мене була німецька страховка. Я дуже дякую полковнику Маркусу Вінтеру та його доньці Ан-Софі Вінтер, яка щиро допомогла мені залагодити всі справи з паперами.

У серпні 2023-го мені вдалося потрапити в реабілітаційну клініку міста Ульм. Вони мене запитують: «Що ти хочеш навчитися робити на протезі?». Я відповідаю: «Дуже хочу їздити на танку». Можете собі уявити їхню реакцію? І що ви думаєте, вони знайшли чоловіка, у якого в дворі є справжній німецький танк. Він уже не їздив, старенький, але, головне, що я залазив туди і був дуже щасливим!.. Хоча потім мені ще кілька разів переробляли протез, доки мене нарешті все задовольнило.

– Коли ти повернувся до України?

– У січні 2024-го, недавно. Отримав другу групу інвалідності. Оформив пенсію. Зайнявся спортом – боротьбою, бігом, кікбоксингом. На протезі вже досить впевнено себе почуваю, не боюся. А спорт мені дуже подобається! Є крутий, професійний тренер із пауерліфтингу, отож підготує мене до змагань. Граю в різні комп’ютерні ігри – це теж цікаво, розвиваюся.

Та, головне, я хочу приносити користь своїй державі. Мрію закінчити тут військову академію, служити у танкових військах та захищати Україну, жити довго і щасливо. Ви скажете, що це – неможливо, бо я – на протезі. А як же пілоти під час другої світової війни без обох ніг, на протезах, літали й виконували найскладніші бойові завдання?! Усього можна досягнути, якщо дуже захотіти. Ви скажете, що то – юнацький максималізм. Однак це – моя справжня, заповітна мрія, і дуже виважене рішення. І, якщо я буду сильним, спритним, витривалим, мужнім, то неодмінно знайдуться люди, які повірять у мене. Сподіваюся на це.

Джерело