Письменники Чернігівщини: Микола Будлянський

Його поезія не штучна, без зайвих філософських задумів та витворів. Але яка сила в тих віршах! А головне в них — життя! Не вигадане, а таке, що змальовує цілісну картинку, створене поетичними рядками з «епізодичного» буття. І серед усього того життєво-реального розмаїття (а найчастіше — сумного, як і є наше сьогодення), відблискує зірка надії. Саме вона вселяє для кожного з нас оптимізм і сподівання на краще — через віру, любов, і спомини теж.

Микола Будлянський не має таких всеосяжних титулів, як дехто навішує сам на себе, на кшталт «народний поет», «всесвітньо відомий», «знаний у світі», «академік», «професор», «талановитий» тощо, але своїми творами Він насправді перевершує усі такі титули разом узяті. По-справжньому автора чудової життєвої поезії Миколу Будлянського можна схарактеризувати одним слово — обдарований письменник! А отже, такі твори безумовно читатимуть і колись, через прийдешні роки століть...

Народився Микола Будлянський у 22 грудня 1953 році в селі Держанівка колишнього Носівського району Чернігівсьої області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.Член Спілки письменників України, заслужений журналіст України. Автор поетичних збірок «Калинові дощі», «Стежки і вишні», «Де починається любов», «Смак пізнього яблука», «Любов і вирій», «На рушниках натомлених вітрів», кількох збірок новел, художньо-документальних і публіцистичних книг.

ПЕРЕДРІЗДВЯНЕ

Присів спочити старенький місяць,

Де змерзлий обрій зігнувсь в дугу.

А вітер зорі, мов глину, місить

В ще молодому пухкім снігу.

Нарешті зимно. Мороз до шибки

Припав щокою (Було ж колись…)

Димар схололий, зітхнувши хрипко,

Потягся димом в небесну вись.

То баба піч затопила. Ранок

Ось-ось змахне молодим крилом.

Так світло в світі, так гарно стане,

Бо ж на порозі уже Різдво.

Усе доокіл в чеканні свята –

Міста і села, ліси й поля…

Хоч снігу й жменька, та мрій багато.

…Дитяча казка і сивий я.

2022—2023р.р.

СВЯТВЕЧІР

Ще в дитинстві мої одцвіли снігурі

Й синюватих снігів уляглась холоднеча.

Я прохукав на шибці віконце зорі,

Щоб заходила в хату до нас на Святвечір.

Парувала кутя і теплів ще узвар,

Дідух важно мостивсь на покутті край столу.

Баба тихо в молитву складала слова

І підносила руки сухі до ікони.

А мороз за вікном аж скрипів з усіх сил

І мій прохук засклив на тонесенькій шибці.

Як вернути зорю до небесних світил,

Вона ж в хаті розтане, куди ж їй подіться?

Це малого мене розтривожило вкрай,

І я очі підняв на ікони в куточку.

І здалось, що всміхнувся мені Миколай:

– Все по-божому буде, повір мені хлопче.

Я знов шибку прохукав, мороз аж ячав,

Не було снігурів, лиш сніги синюваті.

А у нас на столі розгорілась свіча,

Чи то зірка небесна осяяла хату…

Знов небо сіє, мов крізь сито

Дрібну порошу, наче мак.

В дуплі верби сховався вітер –

Простудно кашляє в кулак.

Така зима: то сніг лапатий,

А то відлиги смак терпкий.

У нашій вихололій хаті

Умерзли зорі у шибки.

Холодну тінь безлиста вишня

Поклала важко на поріг.

Ніде й нікого, тільки тиша

Навшпиньки ходить у дворі.

Стара зіперлася дорога,

Немов лелека, на крило.

Лежить, вслухається – нікого.

Німотна ніч. Глухе село.

Хіба зітхне ледь чутно хвіртка,

Чи то осиплеться іржа.

У темній шибці мерзне зірка,

Як нерозкаяна душа.

ГРУДЕНЬ

Знову ранок світиться березами,

Вдаль біжить дорога із села,

Куди ніч, зорею підперезана,

Листопад під руку повела.

Вітер рветься з хмар снігів насмикати,

Щоби захурделити. Зима.

Півню ліньки навіть кукурікати,

Бо ні ранку й навіть дня нема.

Ось і все. Лиш спогади від осені.

На межі розведено мости.

Хризантеми у букети просяться,

Щоб красиво в вазах доцвісти.