Загиблі герої Чернігівщини: Гавін Євгеній. Ілюшик Андрій. Дмитрук Микола

Євгеній Вікторович Гавін народився 26 червня 1990 року в місті Києві. Дитинство провів у мікрорайоні Бортничі. Змалку був щирим, доброзичливим і товариським, мав багато друзів. Захоплювався спортом, особливо футболом.

Навчався у загальноосвітній школі № 305 міста Києва, був активним учасником шкільного життя. Після закінчення школи здобув вищу освіту за спеціальністю інженер у Київському національному університеті. Працював у компаніях «Епіцентр» та «Оптіма-Фарм».

У 2013–2014 роках проходив строкову військову службу.

З першого дня повномасштабного вторгнення добровольцем став на захист України. Брав безпосередню участь у визволенні Київщини та бойових діях на Харківщині.

У грудні 2022 року доєднався до лав окремої механізованої бригади «Маґура». Брав участь у контрнаступі 2023 року на Запорізькому напрямку, де під час виконання бойового завдання отримав важкі поранення.

Після лікування повернувся до військової служби та продовжив захищати Україну вже у складі взводу радіоелектронної розвідки розвідувальної роти. Виконував бойові завдання на Покровському, а згодом — на Сумському напрямках.

Євгеній Гавін загинув 26 липня 2026 року на Сумщині, до останнього залишаючись вірним військовій присязі, побратимам і українському народові.

Євгеній назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і побратимів як щира, надзвичайно добра та світла людина. Від нього завжди йшов позитив, яким він заряджав усіх навколо навіть у найважчі моменти. Він умів підтримати, подарувати посмішку та вселити віру.

Він ніколи не залишався осторонь чужої біди, завжди поспішав допомогти. Він був людиною, на яку можна було покластися. Турботливий син, який безмежно любив своїх батьків і шанував їх. Найкращий брат. Вірний і справжній друг. Надійний побратим. Люблячий хрещений. Дорогий кум. Коханий хлопець і справжній патріот своєї держави.

У скорботі залишилися родина Захисника України – мати Ніна Іванівна, батько – Віктор Якович, брат Микола з дружиною Оленою, племінник Олександр, наречена Ольга.

Ілюшик Андрій Степанович народився 12 листопада 1988 року в с. Красний Колядин Талалаївського району Чернігівської області. Зростав веселим, доброзичливим і допитливим хлопчиком. Із ранніх років його цікавив світ навколо. Андрій прагнув усе пізнати, зрозуміти та дослідити. Ця дитяча допитливість з роками переросла в щиру любов до природи, мандрів і рідного краю. Після закінчення місцевої школи Андрій вступив до Ніжинського держаного університету ім. Миколи Гоголя на природничий факультет за спеціальністю «Географія та біологія». Особливо захоплювався туризмом. Щороку разом з групою студентів-туристів відвідував і досліджував Крим і Карпати. Згодом і сам очолив туристичну групу. Дуже любив український Крим і мріяв знову повернутися туди, щоб відкрити для себе нові місця. Не менш дорогими його серцю були Карпати. Востаннє він побував там вже під час повномасштабного вторгнення. Андрій любив ліс, природу та риболовлю.

Після закінчення університету Андрій проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Після служби пробував себе у різних професіях. Працював на будівництві в Києві та Чернігові. Певний час працював у Польщі, де на власні очі бачив європейський стиль життя, проте завжди переживав за Україну та душею залишався вдома. Тривалий час Андрій працював консультантом у ПУМБ Банк.

Андрій любив читати, особливо цікавився історією та географією України.

Завжди відрізнявся енергійністю та активністю, щиро захоплювався спортом. Був активним членом місцевої футбольної команди селища Талалаївка. Для своїх однокомандників він був надійним гравцем, вірним другом і людиною з незламним спортивним духом.

У березні 2024 року Андрій свідомо став на захист рідної землі, долучившись до лав ЗСУ. Згодом був призначений на посаду командира взводу. Про військову службу розповідав мало. Був небагатослівним і майже нічого не розповідав рідним, адже не хотів їх турбувати.

26 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Чумацьке Покровського району Донецької області Андрій зник безвісти. Довгі місяці сподівань, очікування, невідомості та молитов завершилися гіркою звісткою.

Андрій був люблячим чоловіком і батьком. Він мав сина Владислава, який тепер готується до важливого етапу свого життя – навчання у школі. На превеликий жаль, батько не поведе за руку свого синочка до першого класу, не почує його перший шкільний дзвоник...

Вдома на свого Героя не дочекалися найдорожчі люди: мама, тато, брат, сестра, племінники, дружина та маленький син Владислав.

Дмитрук Микола Олександрович народився 7 червня 2003 року. Після закінчення Салтиково-Дівицької школи навчався у Куликівському професійному аграрному ліцеї. Попереду було ціле життя, сповнене мрій, планів і надій. Але...не судилося.

У грудні 2021 року Микола став на захист України, підписавши контракт зі Збройними Силами України. Служив матросом десантно-штурмового батальйону морської піхоти, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок.

З червня 2024 року Микола вважався зниклим безвісти. Лише тепер підтверджено найстрашніше — Герой загинув 21 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кринки Херсонської області.

Особливо боляче усвідомлювати, що Микола так і не встиг обійняти свою маленьку донечку, яка народилася вже після його зникнення. Вона зростатиме, знаючи, що її тато був справжнім Героєм, який віддав найдорожче за свободу і майбутнє України.