Євген Устінов народився у Свердловській області. У 1988 році разом із батьками переїхав до Славутича. Після закінчення школи №2 навчався у Чернігівському вищому професійному училищі №15 за спеціальністю «монтажник радіоапаратури», а згодом – у Національному аерокосмічному університеті ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».Працював оператором реакторного цеху Чорнобильської АЕС, а згодом – у приватних підприємствах міста.
Улюбленою справою Євгена були ремонт і налагодження комп’ютерів та електроніки.
У серпні 2025 року добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем- помічником гранатометника мотопіхотного батальйону.
31 жовтня 2025 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Новоселівка Краматорського району Донецької області внаслідок скиду боєприпасу з ворожого БпЛА. Відтоді військовослужбовець вважався безвісти зниклим. Після проведення ДНК-експертизи підтвердився найболючіший факт – загибель Захисника.
Славутицька громада висловлює щирі співчуття батькові Віктору Івановичу, матері Ользі Іванівні, доньці Вікторії, сестрі Ользі.
Євген Устінов жив, служив і загинув як справжній чоловік, який до останнього виконував свій військовий обов'язок.
7 серпня 2026 року у Чернігові в останню путь провели українського воїна Андрія Сергійовича Лимаря.
Андрій народився 27 квітня 2001 року в селі Морозівка на Луганщині. Після закінчення школи здобув фах агроінженера, а згодом проходив строкову службу в Чернігові. У 2022 році підписав контракт та став на захист України.
У складі 110-ї окремої механізованої бригади воїн боронив країну на Донеччині, був командиром стрілецького відділення. Побратими знали його за позивним «Дрон».
31 грудня 2024 року Андрій загинув під час виконання бойового завдання поблизу Великої Новосілки на Донеччині. Після повернення тіла в Україну його особу вдалося встановити за результатами ДНК-експертизи.
Рідні та друзі згадують Андрія як щиру, життєрадісну людину, вірного товариша, який завжди був готовий допомогти. Він любив спорт, цінував дружбу та мріяв про мирне майбутнє.
Поховали Захисника на кладовищі в Ялівщині. У скорботі залишилися батьки, брат, кохана дівчина та всі, хто знав і любив Андрія.
Вадим Миколайович Майстренко народився 17 травня 1981 року в Мені. Навчався у Менській гімназії, яку успішно закінчив у 1998 році. Далі здобув фах столяра-тесляра у Чернігівському ПТУ та відслужив строкову службу.
Повернувшись до цивільного життя, чоловік спочатку працював у будівельних організаціях Мени, а згодом переїхав до Києва. Саме там він відшукав справжнє покликання — майстерно мурував печі та будував каміни. Рідні й знайомі згадують його як людину із золотими руками: доброго та спокійного чоловіка, який завжди уникав конфліктів і прагнув допомагати кожному.
У 2011 році доля подарувала Вадиму щастя батьківства. Він безмежно любив сина, постійно підтримував із ним теплий зв'язок і присвячував дитині кожну вільну хвилину, коли прижджав додому.
4 січня 2025 року Корюківський РТЦК та СП мобілізував Вадима Майстренка до лав Збройних сил України. Він мужньо боронив рідну землю на посаді навідника аеромобільного відділення 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади (в/ч А0281). Побратими та командування глибоко поважали Воїна за високу мотивацію: він зразково виконував обов’язки, підтримував дух побратимів у найважчі хвилини та турбувався про тих, хто поруч.
Від 10 травня 2025 року Захисник вважався безвісти зниклим. Лише в серпні 2026 року офіційно підтвердили болючу правду: саме 10 травня 2025 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Олешня Суджанського району Курської області ворожий артилерійський обстріл обірвав життя Вадима.
Поховали Воїна 11 серпня 2026 року з військовими почестями в рідному місті Мена на Гурнівському кладовищі. За Захисником тужать син та мама Галина Федосіївна, для якої він зростав єдиним сином.
Коментарі
Дописати коментар