Постаті: Самійло Величко

У гетьманському Батурині, в Генеральній військовій канцелярії, служив чоловік, через руки якого проходили найтаємніші папери держави – шифровані листи, посольські депеші, кореспонденція, про яку часом не знав навіть сам гетьман. Звали його Самійло Величко, і саме з тих батуринських документів виросла згодом найголовніша козацька хроніка – «Літопис», що зберіг для нас пам’ять про козацьку Україну.

Народився Самійло 1670 року на Полтавщині, у козацькій родині. Батько, козак першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною й тримав велику книгозбірню – звідти, з батьківських книжок, і почалася його дорога до науки.

Хлопець склав іспити до Києво-Могилянської колегії, одного з найавторитетніших навчальних закладів тогочасної Європи, де опанував латину, німецьку та польську. А коло 1690 року здібного спудея скерували туди, де билося серце козацької держави, – до гетьманської канцелярії.

У Батурині Величко став канцеляристом генерального писаря Василя Кочубея. Служив йому за «дворянина» – на найделікатніших і найтаємніших дорученнях: вів шифроване листування з царем, з господарями Волоським і Мунтянським, навіть ту кореспонденцію, про яку не знав гетьман. У цьому статусі він пробув п’ятнадцять років.

1705 року Величко перейшов до Генеральної військової канцелярії старшим канцеляристом. Ходив у походи, виконував секретні доручення, був причетний до посольств Івана Мазепи. Через його стіл проходила висока політика гетьманської столиці – і він бачив її зсередини, як мало хто.

Читати далі