Війна. Історії українців

Історія чернігівки Алли Рудих, чий дім весною 22-го зруйнувала російська ракета – це історія про те, як віднайти ґрунт під ногами, як відбудувати не лише стіни, а й себе – заново після усіх пережитих випробувань!

- Хочу її розповісти, бо знаю, що є ще багато таких людей, як ми – ті, хто втратив усе… Ті, хто бояться, що в них не стане сили це пережити, почати життя спочатку. Я хочу показати їм своїм прикладом, як це – відродитися, мов Фенікс, із попелу згарища…

Пані Алла – логопед.

- Я – щаслива мама трьох діток, – розповідає про себе жінка. Донечці Марії уже 17, Давиду – 14, наймолодшому, Дмитру, 12 років. Мій середній син Давид – слабочуючий, народився з вагою усього 850 грамів, він – дитина з інвалідністю, і, аби допомогти йому, я й пішла навчатися на логопеда – за першою освітою я юрист і раніше хотіла поєднати своє життя з юриспруденцією. У доволі зрілому віці перевчилася на логопеда і ця робота мене захопила! Вдалося допомогти своєму сину – нині у нього все добре, він закінчив середню школу. Діти навчались, ми з чоловіком працювали, спокійне, звичайне, розмірене життя – те, що в нас було і чого не стало вранці 24 лютого рік тому… 

 Новину про початок повномасштабного вторгнення сім'я зустріла вдома, на Бобровиці. Було дуже холодно – ні світла, ні опалення, ні води не було. Над будинками літали ворожі дрони, а коли вони помічали людей, у те місце одразу ж “прилітало”. Найстрашніше – це ніч. Ночували разом з дітьми у погребі – холодному і сирому, а на вулиці так грохотало, що від страху ніхто не міг спати… Коли від вибуху у сусідньому будинку повилітали вікна, родина рушила у бомбосховище в іншій частині міста.

- Там ми були кілька днів, а коли 16 березня поїхали за продуктами, зустріли сусідів. От вони нам і кажуть: “Алла, вашого будинку нема…”. Як виявилося, наступного дня після того, як ми поїхали у бомбосховище, у наш будинок прилетів снаряд, знищивши його і сусідні доми вщент. Загинув наш сусід, люди поруч травмувалися… Того ж таки дня ми дивом уникнули смерті – їхали повз чергу за хлібом, яку обстріляли російські війська, заледве проскочили сам обстріл, на машині були сліди від осколків… Незабаром по тому ми вирішили поїхати на Вінничину до моєї сестри – нас у машині було семеро, ми виїжджали “дорогою смерті” повз розстріляні та спалені машини, було дуже страшно… Перші дні у Вінниці я перепитувала сестру: “Ми можемо вийти на вулицю – це безпечно? Точно-точно?".

 На Вінничині сім'я пробула чотири місяці – перевели подих. А коли приїхали назад до Чернігова, насамперед поїхали на руїни свого будинку.

- Стояли там, пригадували наше життя у ньому, вчились приймати той факт, що такого уже більше не буде. Ніколи. І оце слово “ніколи” викликало розпач… Але знаєте, коли ми ще були на Вінничині, наш Давид мене запитував: “Мамо, а квіточки на вікні, які я вирощував у нашому домі – їх що, теж нема?”. І це вразило – те, як дитина турбується про живе, про квіти – не про свої речі чи іграшки, а саме – про живе… Це – найважливіше!

У перший же день по приїзді Алла одразу взялася розбирати завали. Розбирали всією сім'єю, допомагали друзі. Розібрали завали на місці сараю і літньої кухні, проте довго не могли підступитися до розбирання завалів саме будинку…

- Було важко – і фізично, і психологічно, опускалися руки, підступала зневіра… Не провалитися у відчай допомогли люди. Неймовірні люди, які допомагають тому, що – “Бо можемо!”. І коли майже півсотні незнайомих тобі досі людей приходять на твоє обійстя і беруться разом з тобою розбирати завали, це більше, ніж просто допомога, це – надія! Я коли побачила їх усіх, аж просльозилася. Не втомлюся дякувати Об’єднання добровольців “Бо можемо” – за неймовірну допомогу.

Знаєте, я аж тепер зрозуміла, що вислів “мій дім – моя фортеця” – він насправді не про стіни. Бо ось, ти стоїш на руїнах цих стін – і думаєш, що твоє життя також зруйноване і не знаєш, де знайти сили і як почати життя спочатку… А тоді розумієш, що дім – це люди.

Більше не було зневіри і розпачу – на питання “Чому саме я?” Алла сказала собі – значить, Бог думає, що я зможу з цим справитися. Так само, як коли у тебе народжується дитина з інвалідністю – це не покарання, не випробування, це поштовх до того, що, значить, саме ти обраний допомогти цій дитині.

- Ми для себе вирішили, що відбудуємо наш будинок – і нехай він буде ще кращий! Ми більше не дивилася на це місце як на руїни нашого старого дому, а – як на місце, де ми збудуємо наш новий дім!

Після роботи я приходила сюди і сама копала траншеї, щоб підвести воду, чоловік кожну цеглину, кожен газоблок клав власноруч. Я йому замішувала розчин, а він ставив, нам допомагали наші друзі сім’ї… Нині те, чого ми не могли уявити навіть у найсміливіших мріях, стало правдою – наш новий дім уже постає! Так, попереду ще дуже багато роботи, але найважче уже позаду! Дякую друзям, рідним, волонтерам. Усім хто допомагав повірити в себе, у свої сили, та почати будувати.