Війна. Історії українців

У березні 2022 року Тетяна разом з чоловіком Володимиром, двома рюкзаками і трьома собаками породи шпіц тікали від війни з дому, з міста Кремінна Луганської області. Спочатку оселилися в знайомих у селі Красне Київської області.

— Днями сиділа і думала: що ж нам за випробовування такі доля постійно підкидає. Переживала, довго плакала. Дізналася, що все з дому та двору в Кремінній вивезли на машинах. Усе, що нажили з чоловіком у шлюбі за 40 років. Забирали свої ж, місцеві, — ледь стримує сльози 66-річна Тетяна ХОДАКОВСЬКА. — Знайома потім заходила, казала, навіть ганчірку, якою стіл протирала, і ту забрали.

 — Узяли документи, трохи речей. Але довелося залишити улюбленицю кішку, бо була вагітна і от-от мала привести кошенят. Жалкую дуже, два роки за нею плачу, — продовжує. — Сподівалися, що швидко повернемося. Виїжджали до Красного  вдруге. Перший раз — з початком російсько-української війни у 2014 році. Тоді за пів року повернулися додому.

У Красному знайомі дали будинок. Ми посадили город, завели курей. Наробила на зиму консервації. Лисичанська громада, до якої належить Кремінна, допомагала переселенцям. Добрі люди в селі потроху нанесли речей. І, виявляється, як мало треба для життя. Переоцінила тоді всі цінності. Шкодую, що вже багато років позаду. Треба було більше часу приділяти дітям, онукам. А не гнатися за речами чи комфортом.

У Красному жодної допомоги від громади не було. Усе доводилося випрошувати. Знаючи, що ми переселенці, деякі намагалися обдурити нас. Навіть за гроші. Якось попросили привезти дрова. За сім тисяч гривень привезли майже вдвічі менше, ніж обіцяли. Вистачило на півтора місяця протопити.

Рік тому родина Ходаковських переїхала в Новий Биків Новобасанської громади Ніжинського району. Село в лютому-березні 2022 було під окупацією. У 2023 році там встановили модульний будинок — це безоплатна допомога від уряду Польщі. Будиночок на 22 кімнати, окремо чоловічі й жіночі душові, ігрова для дітей, кухня та два туалети.

— Почули, що в Новому Бикові встановлюють модульний будиночок. Вирішили перебиратися на Чернігівщину. Переїхали остаточно рік тому, — підраховує Тетяна Іванівна. — Город в Красному не покинули, тепер як дача. Їздимо туди автобусом. 10 кілометрів в один бік. І десь  80 кілометрів до Києва. І в Новому Бикові городів багато пропонували. Село подобається. Є аптеки, багато магазинів, «Нова Пошта».

Модульний будинок: на кухні є все необхідне. На кожну кімнату мініхолодильник, за бажанням можна поставити свій більший. Мікрохвильовка, електрочайник. На водяних кранах — фільтри. Сучасні душові кімнати і туалети, є рідке мило, туалетний папір. Усюди чистенько. Проживання в модульному містечку безкоштовне, за комунальні послуги  платити не треба.

— За порядком слідкує Валентина Ярош. Вона в нас як комендант і як прибиральниця. Якщо треба, допомагаю, — уточнює Тетяна Іванівна. — Минулої зими вимикали світло лише раз. Є генератор. Будиночок теплий. Так як попередньою зимою намерзлася в Красному, то тут відігрівалася.

Кімнати в модульному будинку всі однакові, по 13 метрів квадратних. Наповнюваність  меблями майже однакова: два ліжка, дві шафи, стіл і дві табуретки.

Є окрема кімната з телевізором. Дві пральні машини, бойлер. Інтернет від вай-фаю, щоправда, не в усіх кімнатах гарно ловить. Кому треба, виходить у загальний коридор.

— Приємно, що нам довіряють. Тож у нас є ключі від усього в модульному містечку. Чоловік — черговий по дверях. Щоб ніхто чужий не зайшов. Бо час від часу просяться переночувати. Тож після 22.00 будиночок закриваємо. Хто затримується, телефонують чоловікові, аби впустив.

 — Де зараз ваші діти?

— Марині 44 роки, ще до війни переїхала з родиною до Польщі. Юлі 38, з початком війни виїхала з донькою на захід України. Зараз у Рівному. Проживають також у модульному будинку. Але там умові інші і треба платити за комунальні. Маємо четверо онуків. Онучка Крістіна ощасливила нас — правнуку Тарасику чотири роки. Живуть у Києві. Онукові 21, закінчує військовий вуз. З другого курсу став на захист Київщини, має посвідчення учасника бойових дій.

Усе життя працювала в торгівлі, приватний підприємець. Торгувала одягом на ринку. Володимир Васильович, чоловік, державний службовець. Пенсіонери. Платять нам переселенські як ВПО (внутрішньо переміщені особи), дві тисячі гривень щомісяця на кожного. Перші пів року дім снився ледь не щоночі. Неначе ходжу двором та на городі, а в дім не заходжу. Не вело туди чомусь. Може, щоб зайвий раз мені не хвилюватися.

Залишили будинок та квартиру. Півтора року вже немає зв’язку із сусідами. Усі покинуті будинки рузькі мінують. У деяких навіть залишають трупи своїх же солдатів. Виїхали з дому 24 березня 2022 року. Військові підганяли. Казали, що ситуація важка, наші можуть не втримати ворога. Так і сталося. Через 10 днів зайшли росіяни. Сусіди казали, орки шукали нас через онука. Бо хтось здав, що він вчиться у військовому виші. Ледь вдалося тоді втекти з міста.

У Кремінній вокзал розбитий, їдемо в Лиман — і там приліт. Добралися до Слов’янська — і там невдача. Вдалося виїхати на евакуаційному потязі з Краматорська до Львова. Звідти — до доньки в Польщу. Три місяці посиділи, зрозуміли, що некомфортно нам за кордоном. Вирішили повертатися додому.

Песики всюди були з нами. Ми з чоловіком здружилися з поляками-волонтерами. Коли їхала додому, подарували телефон. Як були вже в Новому Бикові, прислали теплі речі мені й Володі. Єдине, чого не вистачає, — електродуховки. Люблю випікати.

За життям в Кремінній слідкую. В інтернет-групі містечка прєдателі викладають останні новини, фото з рузькими флагамі і які всі щасливі від того, що там править раша. Те, що їм Росія вклала в голову по телебаченню, вони тому й вірять. Щось додатково почитати в інтернеті чи вивчити свою історію — ні, такі люди не хочуть. Зате пишуть всюди в інтернеті, як їм погано жилося при Україні, як забороняли все робити, як над дітьми в школі знущалися. Гидко таке читати. На жаль, до великої війни 70% жителів Кремінної точно були за Расію.

— То зараз там залишилися тільки проросійські?

— Не всі. Є гарні наші люди, які підказують нашим хлопцям, куди бити по рузьким.

Повертатися туди з чоловіком не збираємося. Тепер наш дім тут, на Чернігівщині. Єдине, куди тягне, — могили батьків, — жінка починає плакати. — Навіть після Перемоги і якщо будинок буде цілим, не повернемося. Як нам там жити? Сидіти вдома і не виходити? Дружили з усіма. Але ж не знали, хто якої окраски. Як тепер здоровкатися з тими людьми. Їм краще жити вдома під російським прапором, аніж в іншому місці і без росіян.

Політику не люблю, але цікавлюся нею. Можу політичні шоу і чотири години дивитися. Саме тому знала, що війна буде. Встигли підготувати підвал у будинку. Ліки, пляшки з водою, теплі речі. Поставила крісла. Чоловік сердився, кричав: «Дарма гроші витрачаємо». Знайомі сміялися з мене.

— Чи зараз можна виїхати з Кремінної?

— Кажуть, росіяни вже не випускають в Україну. Бо їм треба гарна картинка — певна кількість людей, що проживає в них.

Можна виїхати через Росію, Литву, Польщу. Знайома їхала цим маршрутом із Житомира. Вийшло 500 доларів. Назад трохи менше — 300. Жила три місяці в Кремінній. Батько тяжко хворів. Поховала і повернулася назад у Житомир. Сказала: «Якщо орки вийдуть, повернусь».

При виїзді жорстка фільтрація — перевіряють у телефоні всі додатки. Хто планує виїжджати, чистять до заводських налаштувань. Іноді і це не допомагає, орки знайдуть до чого причепитися, щоб не випускати.

Джерело