Нематеріальна культурна спадщина Чернігівщини: «Олешнянське гончарство Чернігівщини»

У 2019 році наказом Міністерства культури України № 510 елемент «Олешнянське гончарство Чернігівщини» було взято під охорону держави та внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Історична довідка. Оле́шня — село в Україні, у Добрянській селищній громаді Чернігівського району Чернігівської області. Через село з півдня на північ тече дев'ятикілометровий струмок Сухий Вир, який впадає у річку Вир, що належить до басейну Дніпра. На півночі села розташована залізнична станція Грибова Рудня. Від неї ближче йти до Голубих озер.

Існують перекази, що козацького старшину Туранського привабило в районі Олешні масиви високоякісної глини: біла, сіра, червона, вогнетривка, придатної для виробництва керамічного посуду, черепиці та цегли і кварцевого піску, необхідного для скляної промисловості, і він оселився на цих землях, заснувавши село Олешню у 1705 р. За іншою версією Олешня вперше згадується у письмових джерелах в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1687 р. Універсал закріпляв права Івана Скоропадського на великі земельні наділи, серед яких було і це село. У різний час селом також володіли Коденцови, Ліндфорси.

Здавна тут було розвинуте скляне та гончарне виробництво. Відомості про ці виробництва у с. Олешні з’явилися наприкінці  1890-х років у земських збірниках Чернігівської губернії та звітах про діяльність земської навчальної гончарної майстерні з 1895 р. Власне, заходи Земства у напрямку діяльності цієї майстерні, були спрямовані на підтримку місцевого гончарства, і спричинили низку етнографічних, статистичних та загально-історичних розвідок. Ця гончарська школа була першою на теренах Чернігівщини, а розпочалося це з ініціативи поміщицької родини Ф. Ф. Ліндфорса, батько відомої української просвітниці й ­педагога Софії Русової, що від 1840-х рр. володів землями довкола Олешні. Але через чотири роки, не виправдавши з різних причин прагматичних планів земських опікунів, школа закрилась. Проте в Олешні ініціативу Земства перехопила створена на базі промислової майстерні гончарна артіль, і вона сприяла розвитку місцевого промислу.

Завдячуючи майстерні, Олешня до сьогодні залишається відомим гончарним осередком України.

Найбільш раннім і тому найціннішим залишається опис М. Могильченка з 1899 р. безпосередньо про Олешню.  «Дворище гончара майже нічим не відрізнялося від традиційних селянських садиб у тій чи іншій місцевості. Вся накопана глина зберігалася на подвір’ї. У гончарних осередках Чернігівщини викопувався на дворищі при грубник – спеціальна яма для тримання глини, що викладалася зверху дошками або цеглою (в заможних майстрів). Печі для випалювання посуду гончарі прагнули збудувати якомога далі від хати, на задвірках, з протипожежної безпеки. У с. Олешня у хаті гончаря внутрішній простір використовувався раціонально, це обумовлювалося професійною специфікою промислу, причому зимою умови роботи гончарів значно погіршувалися, оскільки буквально все виробництво переносилося до тісного помешкання, і там мусили поміщатися «великі сім’ї, а дітей багацько, ще й кабанів у хату заводили, бо надворі ніде було тримати». Накопану глину складали «у ямі, викопаній під полом, себто під широкою лавою між піччю і стіною хатньою, де лежить постіль… Яма на глину продовгувата і викладена дошками. Держати глину у хаті приходиться через те, що вона не змерзалась, і знов-таки й через те, щоб, бува, хто не потяг, а найбільше, мабуть, через те, що більше й нігде держати.  Гончарі працювали щодня, окрім неділі та церковних свят, коли будь-яка професійна діяльність вважалися гріховною справою. Ставали близько 4-ї години ранку і трудилися не менше десяти годин на добу, максимально  використовуючи світловий день. Професійну майстерність гончарі в основному передавалась у колі сім’ї, хоча були випадки, коли професії вчили й прийдешніх Після успішного випалювання глиняних виробів гончар починав лаштуватися в дорогу на ярмарок, щоб продати та заробити грошей. У своєрідне мистецтво перетворилося укладання посуду: адже від цього залежало успішне перевезення його до місця продажу. Перед усім по периметру воза нарощувалися високі стінки (борти) з виплетеного тинку, дошок або джгутів соломи.

За радянських часів тут діяв цегельний завод, в якому був спеціальний керамічний цех.

Завдяки гончарним осередкам Чернігівщини ми можемо уявити картину історії даного промислу. Сама ж технологія гончарного виробництва Чернігівщини, зі слів цехових майстрів, не змінилася. Тут найкраще збереглися народні традиції слов’янської кераміки. Свідченням цього є форми горщиків, глечиків, макітер, мисок та іншого глиняного посуду з намальованим геометричним орнаментом, притаманним даному регіону. «Посуд Олешні кінця ХІХ ст. був переважно сірим, лощеним (димлений посуд). Незважаючи на усталеність давніх традицій в Олешні, досить чітко простежуються їх нові ознаки (наприклад, перехід від чорнолощеної кераміки до виробів із червоним черепком). Переважно гончарі Олешні виготовляли макітри, різні за величиною (від 1 до 20 л), глечики (від 1 до 15 л), форми для пасок – «пасочниці», чайники, підсвічники, свистки, вазони для квітів, «цвітошники» – для кімнатних рослин, гладишки (глечики), тикви, фляги, лохоні (миска, таз до 30 л). Для запікання слив виготовляли спеціальний посуд – банки (від 8 до 10 л). Кахлі в Олешні не виготовлялися. У минулі століття Олешня славилася виготовленням димленої кераміки, яка користувалася великою популярністю на території України та за її межами. У попередні століття як в Олешні, так і в інших селах Ріпкинського району переважно виготовляли димлений посуд, інколи – полив’яний. Орнамент, окрім рисочок або хвиль, що наносився нижче дужки та кругом шийки, був відсутній. Зрідка гончарі наносили орнамент у вигляді винограду на вазони. Але слід зазначити, що це вже є привнесенням нового у традиційне. Деякі гончарі на горлі посуду видавлювали пальцем рубчики. Варто зазначити, що гончарна традиція Олешні за останні 100 років мало в чому змінилася, за винятком появи малюнків на посуді, а також виникнення 15 – 20 років тому електричного круга. Технологія виготовлення, в порівнянні з попередніми століттями, не змінилася».

Особливості сучасного гончарювання у с. Олешня своїм корінням сягають часів діяльності Олешнянської навчальної майстерні. Це можна прослідкувати у формі горнів, побутування специфічних виробів, характерних саме для даної території: питун, передачка, вазка, лохня, кувшин, їх особлива конфігурація тощо. Асортимент посуду різноманітний: вази, горщики, гладушки, макітри, миски, квітники, пастівники. Теракотовий посуд декорують гравірованими прямими та хвилястими лініями. Полив’яні вироби оздоблюють фігурними та витими ручками, ліпними деталями, рослинним орнаментом, нанесеним за допомогою штампа, інколи розписом. Характерним для Олешні є застосування поливи коричневого та зеленого кольорів з більш темними або світлими крапками, що збагачує її колір і створює своєрідний декоративний ефект.

Гончарство дуже важка і копітка справа, але хочеться вірити, що гончарний промисел Олешні не занепаде. Нині в Олешні живуть і працюють гончарі, яких знають далеко за межами села. Наприклад, заслужений майстер народної творчості України Омелян Железняк, заслужений майстер народної творчості України Іван Бібік, Михайло Пономаренко, Григорій Денисенко, Петро Кобзар, Михайло Нечипоренко та інші.

Вироби майстрів зберігаються у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в с. Опішня, Зіньківського р-ну Полтавської області; Музеї народної архітектури та побуту України (Київ), Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського; Ріпкинському районному історико-краєзнавчому музеї. Постійно проводяться виставки та майстер-класи майстрів гончарних виробів Чернігівської області під час проведення  різноманітних заходів, фестивалів, які спрямовані на збереження та розвиток нематеріальної культурної спадщини України.