Мистецька Чернігівщина: Інна Бурдученко

15 серпня 1960 року в опіковому відділенні міської лікарні Сталіного (тепер - Донецьк) померла талановита українська актриса театру і кіно Інна Бурдученко, відома, в першу чергу, центральною жіночою роллю у військовій драмі “Іванна” (1959) режисера Віктора Івченка. До лікарів вона потрапила 30 липня - просто зі знімального майданчика свого другого фільму “Так ніхто не кохав”, … маючи 78 відсотків термічних опіків шкіри. Полум’я трохи пощадило обличчя, яке 21-річна актриса встигла затулити руками.

До Борисполя тіло зі Сталіного доставили літаком, у цинковій труні.

На похорони молодої красуні, котра була на третьому місяці вагітності, здавалося, зібрався весь Київ. Дізнавшись про смерть улюблениці, режисер Віктор Івченко прийшов на церемонію прощання з величезним букетом червоних гладіолусів і перед закритою труною опустився на коліна, крізь сльози причитаючи:

- Такий талант згубили! - Жахливу втрату українського кіно Віктор Іларіонович важко переживав, невдовзі сам зліг з інфарктом.

Поховали акторку на Байковому кладовищі.

…Друзі називали її Івушкою, але в пам’яті кіноглядачів вона назавжди залишилася Іванною.

Інна Георгіївна Бурдученко народилася 31 березня 1939 року у Чернігові і стала другою дитиною в родині; у батьків уже підростала старшенька - Валентина, котра, між іншим, також стала актрисою, у заміжжі - Валентина Георгіївна Бичкова.

Їхній батько - Ігор Опанасович Бурдученко походив із землеробської родини, що мешкала в Смолині Чернігівського району. Мама, Наталя Михайлівна, була родом із Бахмача.

Виросли сестри у Чернігові. Через дорогу від їхнього будинку розлігся старий чернігівський Кавказ.

Народилася майбутня Іванна у самому серці древнього Чернігова. Тут рукою подати до Десни, заливних лук та іншої краси. Ні, мистецтво тут не вимагало жертв, бо тут самим мистецтвом одвіку була краса.

У дитинстві Інна Бурдученко захоплювалася літературою, відвідувала секцію художньої гімнастики. Хоча її батько мріяв, щоб дочка обрала фах лікаря… Але сусіди заперечували: ні-ні, стане вона спортсменкою! Вийшло, як Інна вирішила сама; не випадково школярка відвідували творчі гуртки міського палацу піонерів.

Закінчивши Чернігівську середню школу №1 поїхала 17-річна випускниця до Києва. Та в 1956 році студенткою Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. С. Карпенка-Карого вона не стала. За підсумками творчого конкурсу чернігівка до списків першокурсників не потрапила, а, втерши сльози, повернулася додому.

Відтоді життя своє без театру Інна Бурдученко не уявляла, тож влаштувалася на найнижчу посаду робочої сцени, стала реквізитором Чернігівського обласного музично-драматичного театру, що після німецько-радянської війни п'ятнадцять років працював у приміщенні колишнього Єлецького Свято-Успенського жіночого монастиря.

За першої-ліпшої пропозиції режисера та керівника трупи, заслуженого артиста Казахської ССР Б. А. Лур’є брала участь у масовках, а з часом почала грати роль Джемми Уоррен, коханої головного героя у виставі “Овід”, поставленої за мотивами роману англійської письменниці Етель Ліліан Войнич.

Перший театральний дебют додав творчої наснаги, і в 1957 р. Інна Бурдученко вступила до Київського інституту театрального мистецтва, де потрапила на курс знаменитого педагога, режисера Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки Володимира Олександровича Неллі (1895-1980). Того року він саме набрав клас. Серед його учнів у різні роки були Анатолій Слісаренко, Юрій Мажуга, Броніслав Мешкіс, Володимир Бегма, Федір Стригун, Олександр Бойцов, Ольга Осіїк та інші.

Між іншим, тоді, також із другої спроби, до Театрального вступив Анатолій Паламаренко (1939), котрий став одногрупником Інни Бурдученко. Ретельніше готуючись до вступних іспитів, майбутній майстер слова рік навчався у Білгород-Дністровському технікумі працівників культури.

Як пригадував педагогічну науку ментора Анатолій Несторович:

- Ще у 1957 році він (В. О. Неллі. - О.Р.) нам радив розмовляти виключно українською мовою, хоча від нього самого жодного українського слова ми не чули. Вважаю Володимира Олександровича своїм творчим батьком. Цей педагог намагався мене розвивати різнопланово: і в гуморі, і в серйозних речах.

З-посеред усіх студентів курсу Інна Бурдученко виявилася найпластичнішою. Як пригадувала інша однокурсниця, заслужена артистка УРСР (1977), артистка розмовного жанру Київської філармонії Тамара Малишевська (1938-2012):

- Мене наш викладач з танцю лупцював, а на Інну дивився, як на богиню.

Подальшу творчу долю студентки другого курсу акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва навесні 1959 р. вирішив випадок. Мешкала Інна не в гуртожитку, а на квартирі, яку винаймала на вулиці Круглоуніверситетській. Одного разу, спускаючись сходами на Хрещатик, отримала вона запрошення на зйомки в картині “Іванна”.

Як написав у своєму нарисі український прозаїк та сценарист однойменного фільму Володимир Бєляєв (1909-1990):

- І ось одного разу на галасливому перехресті вулиць української столиці один з учасників пошуків, другий режисер фільму В. Конарський (1908-1995) раптом зупинив свого супутника, теж члена постановочної групи і навіть вигукнув від несподіванки: “Дивись, Іванна?!” Віктор Феліксович хитнув головою у бік скромно вдягненої чорнявої дівчини з м'якими, дуже виразними рисами обличчя, котра саме переходила дорогу.

Обидва кіношники роздивилися її обличчя, поспостерігали за ходою, а потім таки наздогнали. Приголомшеній дівчині не вірилося, як умить круто змінилася її доля. Та кандидатку на роль негайно повезли на студію, щоб показати постановникові стрічки. Із неприхованим інтересом Віктор Іларіонович Івченко (1912-1972) оцінив діамант. Кіногероїнь цей майстер кінопостановки вмів не лише добирати, але й виводити на орбіту всесоюзної слави.

На центральну жіночу роль в стрічці “Іванна” пробувалося більш, як 20 красунь - професійні актриси, довгоногі манекенниці, просто вродливі киянки. Когось камера любить, когось - ні. У травні 1959 року було зроблено 25 фото - та кінопроб, чернігівка із глибокими карими очима перевершила всі сподівання.

Отже, на роль Іванни затвердили другокурсницю Театрального інституту Інну Бурдученко. Режисер й асистент режисера щиро дивувалися: чому з першого разу приймальна комісія відмовила їй у прийомі до профільного вузу?

На знімальному майданчику Інна Бурдученко працювала з такою самовіддачею, що більшість колег дивувалася, як вона ще жива. Досить швидко дебютантка перетворилася на улюбленицею знімальної групи. Зважаючи на палаючі очі режисера, було видно: Віктор Івченко нарешті знайшов свою (!!!) актрису. Аби деякі сцени - зокрема страта - виглядали більш природньо, під час зйомок і без того гнучка Івушка з тонким станом по кілька днів голодувала. Робота мчала настільки злагоджено, що стрічку зняли буквально на одному диханні.

То була драматична історія галичанки Іванни Ставничної, дочки уніатського священика Теодозія Ставничного (актор Анатолій Моторний). Оточення прищепило їй зненавиду до Радянської влади. Коли почалася радянсько-німецька війна, з подачі нареченого - богослова-фанатика Романа Герети (В’ячеслав Воронін), котрий був агентом гестапо, Іванна пішла працювати в Український Центральний Комітет (УЦК) - “орган” співпраці з окупантами. Дівчині, як і іншим співробітникам УЦК, доводилося бувати в німецькому концтаборі “Цитадель”, розташованому у Львові, де в жахливих умовах утримувалися полонені радянські військовики. Поволі прозріваючи, Іванна вступила до партизанського загону, почала допомагати бранцям, брала участь в організації втечі. Життя дівчини закінчилося трагічно - нацисти її заарештували і жорстоко катували. Перед стратою дівчина зірвала із себе натільний хрестик.

Сценарій картини збудували за документальною повістю “Втеча з “Цитаделі” українського прозаїка Володимира Бєляєва, присвяченою трагічній долі української дівчини Іванни Маківчук.

Дебютна роль у великому кіно стала для Інні Бурдученко творчою індульгенцією. 20-річна актриса не тільки щиро і правдиво зіграла кіногероїню, але і збагатила образ власною творчою індивідуальністю. На екрані Іванна Ставнична постала у розвитку, у логічній ґенезі - на переломному етапі її життя. За 90 хвилин екранного часу глядач побачив, як із тихої слухняної дочки, скромна, ошукана дівчина прозріла, почала орієнтуватися в навколишніх подіях і, зрештою, свідомо стала на шлях боротьби за власні переконання.

Усі випробовування і труднощі знімального періоду повернулося сторицею. На 2-му Всесоюзному фестивалі радянських фільмів (квітень 1959 р.), картина здобула ІІ премію, що стало великим успіхом творчої команди. Наприкінці грудня того ж року в Жовтневому палаці у Києві відбулася давно очікувана прем’єра “Іванни” для кіноглядача. 

Успіх був вражаючий. Ще один її однокашник, майбутній актор Національного українського драматичного театру імені І. Франка Валерій Дудник (1939) згадував:

- На одну з численних прем’єр - до кінотеатру “Київ”, у лютому 1960 р. Інна запросила весь наш курс. Приймали стрічку приголомшливо, а після перегляду ми приготували королівське крісло і несли нашу Інночку через всю Червоноармійську вулицю до Театрального інституту на руках. У вузі, через всю аудиторію вистелили килим, а чоловіки стали на коліно. Потім було шампанське, читали однокурсниці вірші, все було зворушливо.

У широкий прокат військова драма режисера Віктора Івченка вийшла 14 квітня 1960 року. За підсумками року “Іванна” стала одним з найкасовіших в СРСР фільмів - її подивилися 30,2 млн глядачів, а впливові кінокритики назвали Інну Бурдученко “новою зіркою радянського кіно”.

Прийшла справжня слава: глядачі завалили актрису численними листами, а від кіностудій СРСР надійшов добрий десяток запрошень до співпраці. Купаючись у променях першої слави, на одній з кінопрезентацій вона познайомилася зі своїм палким шанувальником, старшокурсником Київського політехнічного інституту Ігорем Кирилюком (1936-1963), котрий набрався сміливості та познайомився із молодою кінозіркою.

Знайшовши кохання, Івушка відкидала пропозиції, що надходили від провідних вітчизняних кіностудій: “Мосфільму”, “Ленфільму”, Свердловської кіностудії, - а залишалася вірною кіностудії імені О. П. Довженка. Як їй запропонували роль другого плану у картині режисера Анатолія Слісаренка (1923-1997), що мала робочу назву “Так ніхто не кохав” і демонструвала виразну алюзію зі знаменитим віршем Володимира Сосюри:

- Так ніхто не кохав.

Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання.

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

Першим творчо забив на сполох режисер Віктор Івченко, котрий відкрив “нову зірку радянського кіно”. Постановник попросив негайно розшукати кіно-Іванну, а, зустрівшись, усіляко вмовляв відмовитися від зйомок. Було зрозуміло, це експлуатація знайденого амплуа, й роль дівчини, яка знову вирвалася з лабетів сектантів, стане для Інни Бурдученко творчим самоповтором. 

Віктор Іларіонович накидав аргумент за аргументом…

Мовляв, слід рухатися зовсім в іншому напрямку, відкривати ширші творчі обрії. Не перший тиждень Інна Бурдученко готувалася до ролі Мавки, адже режисер уже почав виношувати задум екранізації “Лісової пісні”. На жаль, їхня довга розмова закінчилася нічим: усі моралі актриса вислухала і мовчки пішла. Хіба що зізналася Віктору Іларіоновичу, що погодилася на роль, бо їй потрібні… гроші - на весілля. І справді, 1 травня 1960 р. вони із Ігорем Кирилюком одружилися.

До останку Віктор Іларіонович переконував себе та колег, що Івушка не поїде в Донецьк, не зніматиметься у стрічці “Так ніхто не кохав”, а ось-ось повернеться на кіностудію, аби особисто повідомити про це. Побачилися вони в опіковому відділенні міської лікарень Сталіного - за кілька днів до смерті 21-річної актриси. 

Тим часом хмари над її дебютною стрічкою, військовою драмою скупчувалися. Зі своєю драматургічно вибудованою “Іванною” режисер та виконавиця центральної жіночої ролі опинилися між ватиканським молотом та комуністичним ковадлом. За кордоном, зокрема - в католицьких країнах, картину заборонили: через начебто негативний образ церкви та віри.

Прем’єра фільму збіглася з новою хвилею антирелігійної боротьби, ініційованої Микитою Хрущовим… Цю картину показували не лише в СРСР, але й у країнах так званого соціалістичного табору, рахуючи ПНР. Власне, там “Іванна” вперше стягнула на себе критику з боку місцевих католицьких ієрархів. Відомо, що в Польщі церква мала більше свободи, ніж у Радянському Союзі, і тому ксьондзи закликали вірян бойкотувати антиклерикальну стрічку в кінотеатрах.

Політично-теологічне збурення діялося десь далеко, в політичній ноосфері Західної Європи, тоді як у Сталіному в розпалі стояв знімальний період стрічки “Так ніхто не кохав”. Робота - листи, робота - листи, робота - листи...

Інна жахливо скучала за батьками, за старшою сестрою, за чоловіком.

Із Донеччини вона написала татові і мамі:

- Хочу подарувати вам телевізор. Виберіть, який подобається. Вишлю гроші, а ви купіть самі.

Іншим разом актриса написала додому:

- У Сталіному знаходитимуся до 1 серпня. Дуже хочу всіх вас бачити. Скучаю! Лишень з’явиться вільний час, одразу приїду. У номері готелю буваю пізно ввечері, після 23-ої. Зателефонуйте, якщо не важко; дуже прошу.

То був її останній у житті лист. Потім надійшла дивна телеграма:

- Приїжджайте. Інна важко захворіла.

Батьки та рідні губились у здогадках: що сталося?

30 липня 1960 г. під час зйомок другої в творчій біографії Інна Бурдученко-Кирилюк картини “Так ніхто не кохав”, що тривали на Донбасі, в одній зі сцен героїня Інни, сектантка Христина, рятувала з палаючої будівлі прапор.

Що відбулося далі, у подробицях розповіла стаття “Дорога наша людина” Людмили Іванової, вміщена 9 вересня 1960 р. у центральній радянській газеті “Известия”:

- На Київській кіностудії імені О. П. Довженка знімався фільм “Так ніхто не кохав”. За сюжетом, комсомолка рятувала з палаючого барака перехідний червоний прапор, яким була нагороджена комсомольсько-молодіжна бригада. Сцена відповідальна і небезпечна, тому вирішено було знімати трьома апаратами з трьох точок і різними об'єктивами, що рівнозначно зйомці трьох дублів. Така обережність цілком виправдана - з вогнем не жартують.

Ось дерев’яний барак, занадто старанно облитий бензином і нафтою. Спалахнуло полум’я. Пролунала команда режисера:

- Приготувалися! Почали!

Тричі повторювали дубль, а потім зчинився тріск, будівля зарипіла та завалилася: на Інну впали палаючі крокви. І, знаєте, хоча на знімальному майданчику чергувала завчасно викликана пожежна команда, лише один молодий шахтар Сергій Іванов, який знімався в масовці, метнувся рятувати актрису. Він сам отримав значні опіки, але героїню виніс. Проте... було пізно. Що, власне, сталося, згодом з’ясувало слідство… У шаленій гонитві встигнути відзняти третій багатокамерний дубль у підлозі застрягнув підбор актриси, і тієї самої миті на неї впала палаюча балка.

Ледь-но вагітна Інна приходила до тями, вона починала вголос розказувати, якою в її виконанні буде Мавка, мріяти про нові ролі, які неодмінно зіграє, коли остаточно вилікується. Її дитині так і не судилося народитися, а сама актриса так і не зазнала щастя материнства.

Отримавши дивну телеграму, мати - Наталя Михайлівна, терміново примчала в Сталіне. Її зустріли, відвезли до міської лікарні, де в опіковому відділенні лежала молодша дочка. Тільки тоді рідні почули правду про те, що сталося.

Стримуючи сльози відчаю, біля ліжка забинтованої з голови до п’ят дочки мама сиділа подальші два тижні. Інна фізично не могла нічого їсти, але просила неньку годувати її - щоб швидше одужати та повернутися до роботи. Тим часом у пацієнтки зробився величезним живіт, наче перед пологами. Днів за три-чотири до смерті молода актриса повністю втратила зір.

- Матусю, - кликала вона Наталю Михайлівну, - я тебе не бачу. Усе переді мною як хто марлею закрив...

Ці 14 днів від ліжка коханої дружини не відходив і чоловік Ігор.

Щодня він приносив свіжі квіти, нашіптував найніжніші слова. Вагітна Інна Бурдученко-Кирилюк стиха мріяла про донечку, яку вони назвуть Іванною. Перед тим, як піти за межу, дочка попросила:

- Мамо, сядь на ліжко; поклади мою голову собі на коліна. Я помираю.

Бідна Наталя Михайлівна знепритомніла...

І тоді Ігор вперше зрозумів: не буде у них донечки Іванни, не буде у нього Інни.

 

Режисер Віктор Івченко не зняв Інну Бурдученко-Кирилюк в ролі Мавки у своєму виплеканому фільмі “Лісова пісня” за однойменною поемою Лесі Українки.

Була створена і працювала комісія з розслідування причин загибелі актриси І. Г. Бурдученко-Кирилюк. Щодня випливали нові й нові деталі трагедії.

Дерев’яний зруб занадто щедро облили бензином - не лише стіни, але й дах.

Своєю владою на знімальному майданчику 37-річний режисер Анатолій Слісаренко змушував 21-річну актрису забігати в палаючий дерев’яний барак - дубль за дублем.

…На Байковому кладовищі режисер Віктор Івченко шепнув директору картини “Іванна”, мовляв, їм слід було уважніше поставитися до знаків. Тоді уваги вони не звернули, що в перший знімальний день (діялося це у Львові), у монастирській келії зненацька почала обвалюватися стеля. Невже то був небесний знак? Утім, митцям, вихованим в епоху войовничого матеріалізму, було не до дідівських забобонів.

Коли Сергій Параджанов  прийняв  стрічку  “Так  ніхто  не  кохав”, картина простояла майже рік. Під назвою “Віра. Надія. Любов” з’явився фактично новий сценарій, а наприкінці грудня 1961 р. розпочався дозйомочний період. У новому варіанті залишилося, може, 20% із того, що відзняв  Слісаренко, - здебільшого фрагменти з Інною Бурдученко! Більшість сцен перезняли. Стрічку під назвою “Квітка на камені” закінчили в червні 1962 р.

24 квітня 1961 р. Верховний суд Української PCP розглянув справу за фактом загибелі актриси І. Г. Бурдученко-Кирилюк: режисер Слісаренко А. О. потрапив за ґрати та за вироком отримав термін - п’ять років позбавлення волі та п’ять років заборони працювати в кінематографі. Однак, через два роки, за амністією, засуджений звільнився достроково, а з 1964 р. почав працювати на Київській студії хронікально-документальних фільмів. Коли в 1986 р. “Литературная газета” видрукувала статтю “Людина з валізою” Галини Силіної про його перебування під гітлерівцями та співпрацю з німецькими окупантами, привласнення бойових нагород та фінансові зловживання на режисованих картинах, Слісаренка звільнили з кіностудії та виключили із лав Спілки кінематографістів України.

Джерело