Історії Воїнів: брати Юрій і Костянтин Запорожці
Хлопці – родом із Куликівки. Батьки Володимир Іванович та Любов Іванівна – лікарі. З самого дитинства бували у них на роботі, бачили, як тато й матуся спілкуються зі своїми пацієнтами, з колегами. Тож, звісно, їх цікавила ця професія. І коли закінчили школу, власне, вже й вибору особливого не було, адже хотілося вступити саме до медичного вишу.
Закінчили Київський національний медичний університет імені О. О.
Дружина Костянтина – родом зі Львівщини. Донька народилася 7 лютого 2022-го, а 19 лютого родина приїхали на Чернігівщину, в Куликівку. І раптом – ця жахлива війна!.. Тож вони з Юрою добровольцями пішли до військкомату, а тесть відвіз обох наших дружин та донечок до Києва, а там уже волонтери доправили їх на Галичину. Тесть за фахом – теж медик, лікар-анестезіолог. З 2014-го захищав Україну на Донбасі, в АТО, був військовим медиком. На жаль, помер торік, у серпні, серце не витримало.
Брати на самому початку війни звернулися до Куликівського військкомату. Далі приїхали до Чернігова, де формувався батальйон ЗСУ, який захищав Придесення. Під час ворожого наступу воювали в Количівці. Власне, спочатку їхній бойовий підрозділ мав їхати в Іванівку, але її захопили окупанти.
Більше того, в центрі Количівки нарвалися на кацапський танк, який обстріляв автобус, в якому їхали. На щастя, перший постріл вийшов рикошетом, тому в автобус не влучив. Пасажири, благополучно вискочили з нього й наразі не постраждали, а от водій залишався за кермом. Танк вгатив удруге й цього разу поцілив у автобус, тож водія поранило. Втім, його вдалося витягнути з транспорту.
7 березня колона загарбників вдерлася до села, гатила по будинках. Наші з флангів відстрілювалися і таки прогнали рашистів! Спалили багато кацапської техніки. Це було чудово! Росіяни буквально вискакували, охоплені вогнем, і намагалися сховатися по хатах.
А вже наступного дня вони навіжено періщили по нас «Градами» й мінометами, й тоді на вантажівках позабирали і вивезли тіла своїх загиблих та поранених. Дві їхні вантажівки були завантажені трупами й недобитками!
Хто взагалі захищав тоді Количівку від загарбників?
Количівку захищали танкісти, нацгвардійці та піхота… Командира роти контузило, тому Юрій залишився за старшого на половині села. Починав він війну молодшим лейтенантом. Нині – старший лейтенант, командир роти. А Костя був солдатом, згодом став молодшим сержантом.
Серед захисників були люди, які до війни сиділи у в’язниці. Але всі вони воювали самовіддано та дотримувалися дисципліни. Бійці поводилися дружно, постійно підтримували і підбадьорювали один одного. Не було ані відчаю, ні паніки. Всі спокійно та мужньо виконували свою роботу, показали найкращі риси характеру.
Спочатку жителі були дуже налякані, буквально не вилазили з підвалів. Однак потім мешканці поступово оговталися і почали підтримувати бійців – приносили молоко, каву і чай, яйця; пекли хліб, варили супи, смажили курей та гусей…
Запам’яталися чуйні, хороші та патріотичні люди – Олег і Оля Вовченки. Він – лікар, а пані Ольга, його дружина, – медсестра. Ми дружили. Я зберігаю зворушливий лист від їхнього сина Мирослава, йому – років 14: «Привіт, “Живий”! («Живий» – це мій позивний, а у Кості позивний – «Козак»). Часто згадую також, і пам’ятатиму тебе завжди! Без вас у нашому селі – страшніше. Чекаю тебе у гості. Дуже дякую за захист!».
А їхня донька подарувала Юрію герб України з бісеру, синьо-жовтий, то він його завжди носить під погоном як оберіг.
В основному, хлопці все-таки воювали зі зброєю в руках. Так із самого початку російського нашестя вийшло. Юра й зараз воює. Хоча в нашому підрозділі всі знали, що вони з ним – медики. Але виконували те, що насамперед було потрібно.
На кожному посту бійці перебували по півтори години. Потім півтори години – перепочинок, і – знову на пост, у будь-яку погоду… У Количівці зникли світло та газ. Правда, води вистачало, бо там – криниці.
Юрій згадує: "Головне – в будь-якій ситуації залишатися людьми. От, наприклад, ми в Количівці відчинили один будинок (господарів тоді не було, бо виїхали, рятуючись від рашистів, і ключів нікому з сусідів не зоставили). А будинок нам дуже підходив для спостереження, адже знаходився на пагорбі. Тож ми дуже обережно, акуратно випиляли двері (всю коробку), вселилися, й потім поводилися так, наче це – наш рідний дім. Не смітили, нічого зайвий раз не чіпали, тому все залишилося ціле".
Костянтин: "Коли триклята кацапня повтікала звідси, наш підрозділ ще стояв напоготові – між Ріпками та Черніговом… А потім ми воювали на Донбасі, захищали Бахмут. Ми з Юрою були разом, таке наше бажання. Для нас це – важливо, коли поруч – близька, рідна людина, яка розуміє тебе буквально з пів слова".
На Донеччині, звісно, постійно гаряче! Рашисти гатять буквально увесь час. Зроблять лише невеличку перерву, на годинку, і знову смалять шалено.
Під Бахмутом Костянтина поранило – з міномета чи танка… Якраз на день народження (ювілей – сорок років!), 23 вересня, – прострелили руку та спину. Ну, і почалися серйозні ускладнення… «Списали». Тепер працює в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології та в обласній лікарні – ендоскопістом.
Юрій зараз – на рідній Чернігівщині, на кордоні, командує ротою. Захищає Україну! Одна рота з їхнього підрозділу воювала під Вугледаром.
Юрій: "Авжеж, доживемо до нашої Перемоги! Цікаво, яке життя настане потім? Ясно, що вже так не буде, як до війни… Стануться великі зміни. Але в незалежну Україну віримо!"
Костянтин: "Я до війни звів власний будинок – за тубдиспансером… Під час ворожої навали там мешкали кацапи! Але оселю не пошкодили, хоча довкола тут багато будівель від них дуже постраждали. Потім у моєму будинку жили наші бійці. Дякувати Богу, оселя вціліла. Тож живемо на своїй землі і нікому її не віддамо"!
Коментарі
Дописати коментар