Історії Воїнів: Євген Опришко

Захищати Батьківщину Євгену Опришку не звикати - він півтора року воював в АТО, до речі, разом зі своїм вітчимом Володимиром Мико­лайовичем. До війни Євген працював в сто­лиці охоронцем на будівництві, виховував синочка. Однак війна знову зашнурувала йому берці, від яких вже майже відвик.

Після тероборони пішов на фронт, він гарно розбирається в зброї, має фронтовий досвід. Не міг в такий час відсиджуватися вдома на дивані - хто, як не він?..

Як не боліло її материнське серце, а мусила проводжати на війну, благослов­ляти, бо розуміла, що Євген іде туди, щоб його маленькому сину і племінникам - її всім трьом онучкам - не довелося воювати в майбутньому з росією. Колисала, любила, навчала, ростила. Готувала для щасли­вого мирного життя, а не для війни. Але вийшло так, як вийшло.
Під час нашої розмови ледь стримує емо­ції. Зізнається, що саме робота, хатні спра­ви, спілкування з рідними та іншими людьми допомагають їй триматися, відволікатися від негативних думок та постійної тривоги.
Євген вже встиг по­лікуватися у шпиталі - під час обстрілу по­шкодив спину. До того ж, вся ця воєнна аму­ніція, «бронік» мають добрячу вагу, носити їх щодня на собі не просто, тому багато хлопців страждають на болі у хребті.
Перед Великоднем пані Раїса налашту­вала синові передачу на фронт, наробила ковбас домашніх, за­пекла м’ясо. Але син зателефонував і по­відомив, що ось-ось буде в Києві і з сім’єю приїде до неї, у свою рідну хату. Вона все пасхальне частування заморозила.
Приїхав, побачилися... Це було десь місяці з два тому. Говорить, що син став малоговірким, мало сміється і про війну нічого не розповідає.

- Шашлики робив, бо вчився на кухаря і куховарити любить з дитинства. І з тістом його рука «товаришує», і різні салати з креветками та мідіями у нього гарно виходять...
Телефонує з фронту він на якусь секун­ду - нічого зайвого, все по суті. Два-три слова.
Тішуся, як побачу його хоч на фото, почую голос в телефоні чи отримаю «есемеску», - зізнається Раїса Анатоліївна, - Живий-здоровий, дякувати Богові.
Душа її разом із сином, який боронить нині Україну, вона пишається ним, своєю дити­ною. Розуміє, що в ній повинні бути сила і терпіння, віра в Перемогу, і син повинен це відчувати. Та й як не пишатися таким мужнім і хоробрим сином! Нещодавно він був нагороджений командуванням ЗСУ та урядом медаллю «Захисник України. За обо­рону Києва» та «Золотим хрестом». Вони додалися до нагород, які він привіз з АТО.
Ось такий він - Євген Опришко з позив­ним «Прилуки».
Жінка каже: їй точно стане сил пережити цей нелегкий час, бо по-іншому не має бути. Потрібно робити все, щоб син і надалі від­чував її підтримку, її любов. Вона, разом з його дружиною Яриною повинні бути йому надійним тилом і опорою. Ярина в Києві займається волонтерством, дістає все, що потрібно для фронту - рації, різноманітне медичне обладнання та препарати...

Хоч намагається виглядати впевненою і спокійною, відчуваю, який біль вона носить в серці, яку тривогу. Як боїться телефонних дзвінків з незнайомих номерів, як не спить ночами, як сльози починають литися з очей, щойно почує пісню «Яворина» чи «Там біля тополі калина росте»...Але віра в Україну, в ЗСУ, в повернення сина повинні бути силь­нішими за страх, спокій повинен перемагати тривогу, а впевненість - заміст сумнівів.
А ще вона молиться - за сина, и за кожного українського солдата, які зараз в самому пеклі цієї жорстокої війни.

Джерело