Зробити неможливе: медикі Вовченкі
Війна у країні іде з 2014 року, а Чернігівщина відчула жахи цього повномасштабного вторгнення у 2022 році. Ворог підійшов до міста досить швидко, і деякі цивільні виїжджаючі з міста, не встигли виїхати далеко. Вовченки живуть у Количівці вже 12 років, на сімейній нараді прийняли рішення лишатись на місці.
Ольга згадує, як все починалося, як прихистили у себе кількох літніх людей з міста:
«Роздавали власний теплий одяг, матраци, взуття та медикаменти з дому хлопцям на блокпости, готували їжу на багатті (газова труба була пошкоджена на нашому кутку) та гарячі напої цивільним та тим, хто став на захист села. Вирішили залишитись, бо маємо певні навички та досвід щодо надання ПНМД та хірургічної допомоги. Повідомили цивільних та хлопців де ми є та на яку допомогу від нас можна розраховувати. Олег Вовченко працює хірургом в обласній дитячій лікарні. На роботу їздив на чергування до тих пір, поки пропускали на постах і був міст.»
В лютому-березні 2022 року, Чернігів майже опинився у повній блокаді, зі слів військових, до повного оточення залишались лічені кілометри. «Майже» – тому що окупанти не змогли взяти Количівку. Її відстояли військові завдяки повній консолідації з місцевим населенням. Рибалки підказували можливі шляхи прориву та найкращі позиції для оборони, люди готували їжу та селили захисників у своїх будинках. Рашисти стояли у сусідній Іванівці, і, подейкують, дуже боялися йти до Количівки, бо, мовляв, там з кожної хати «прилітає».
Олег та Ольга мають двоє дітей – сина та доньку. Діти вирішили залишитися з батьками і допомагати іншим людям. Про них Ольга згадує таке:
«Діти відмовились виїжджати, хотіли також бути долученими до корисних справ. Готували їсти захисникам, друкували необхідні інформаційні матеріали за проханням військових на блокпостах доки ще світло було. Прасували ветош для перев'язок(бо бракувало елементарних бинтів). Син долучився до виготовлення саморобних турнікетів з металевого пруту та рушників для зупинки кровотечі, бо на "рожеві трухлі Есмархи" які я побачила у захисників, не можна було розраховувати. Розносили їжу людям. Хліба на нашому кутку не було до середини березня, сусідка Тетяна випікала палянички.»
Але все ж таки головною допомогою родини медиків Вовченків був їх медичний фах. І місцевим, і військовим, які на той час перебували в Количівці, дуже повезло, що поруч з ними виявилися професійні медики. Олег Вовченко розповідає:
«Під час активних бойових дій ми з дружиною робили перев'язки пораненим, ушивали рани, лікували цивільних. Навчили військового медика з 21 батальйону Романа накладати шви та робити ПХО (первинна хирургічна обробка – прим. ред.) ран, бо мосту вже не було і рішення мали прийматись швидко, узгоджено і професійно, навіть в тих умовах. Тож додаткові знання та навички були йому потрібні, а ми розуміли, що можемо також на нього розраховувати.»
Але на жаль, не всіх медична допомога Вовченків змогла врятувати, не всіх змогли врятувати, адже бої точилися жорсткі, і втрати були і серед наших захисників та цивільних. Кожен з таких випадків назавжди залишається у пам’яті. Ольга і Олег із сумом пригадують:
«Знаємо, що «Рота Афганця» 21ОСБ, прийняла бій, утримала позиції в Количівці і не дала пройти ворожій техніці на місто Чернігів. Знаємо, що наші хлопчики були контужені, але вціліли всі. Вже на інших напрямках вони зазнали великих втрат. Були загиблі серед танкістів, що далі на трасі розташовувались ... пряме влучання ... наш невимовний біль і розпач, що нічим вже допомогти не змогли.
Були втрати і серед цивільного населення. Запам'ятала вбиту 8 березня односелицю, чоловіку якої ушивали рани та зупиняли кровотечу, решту, нажаль, не пам’ятаю. Агресор розстрілював машини цивільних та житлові будинки. Було моторошно від жорстокості ворога по відношенню до цивільного населення. На такі воєнні злочини має реагувати світове суспільство і приймати відповідні рішення!»
Олег та Ольга Вовченки і зараз працюють за фахом. Діти продовжують навчання у відбудованій волонтерами та небайдужими людьми місцевій школі.
«Частково відновлюємо трохи пошкоджене житло зовні – розповідає Олег, замінили власним коштом побиті вікна та маємо стурбованість щодо стану будинку в цілому, але комісія ще ніяк не дійде, щоб дати якісь роз'яснення. Але то дрібниці, головне, що живі.»
У вільний час родина продовжує волонтерську діяльність, по можливості їздять до зони бойових дій. Передають посилки. Діти продовжують підтримувати захисників смаколиками, малюнками та поробками, які вкладають і додають до посилок.
Ольга займається різними заходами з розвитку з постраждалими дітьми та жінками у громаді, що допомагає відволікатись від пережитого. Але жаліється, що на город тепер не вистачає часу, і стан здоров'я вже не той, хоч любила роботу у квітнику, грядках та в саду.
«Рятувати людське здоров’я – це щоденна боротьба за життя людей, – каже Ольга Вовченко.
Коментарі
Дописати коментар