Вбиті росією: Жмурко Едуард. Козарез Анатолій. Мелешкіна Валентина

27-річний Едуард Жмурко загинув 21 серпня 2023 у селі Янжулівка, що в Новгород-Сіверському районі Чернігівщини, поряд із північним кордоном з Росією.

Його дружина з дітьми на той час була в містечку Семенівка, куди вони переїхали за кілька місяців до трагедії. Покинули село, бо російські війська почали інтенсивно його обстрілювати. Проте вдома залишалися речі, техніка, засаджені городи, тож Едуард час до часу навідувався туди, перевіряв господарство.

У серпні вчергове поїхав у Янжулівку на кілька днів. 21-го числа останнім його бачив сусід, місцевий пасічник. Чоловіки поговорили біля двору і розійшлися. Едуард кудись поїхав на велосипеді. У той час російські військові скинули із квадрокоптера вибуховий пристрій. За словами дружини загиблого Олени, це була граната. Вона впала за метр від Едуарда. Стався вибух. Багато осколків уп’ялися в живіт та ногу чоловіка. Від отриманих травм він загинув.

«Це сталося ввечері, між 19 та 20 годиною. Сусід квадрокоптера не бачив, той високо висів. А, може, вони не звернули на нього уваги. Про загибель чоловіка мені повідомили того ж дня, подзвонила дружина пасічника, вона теж у Семенівці. Таке важко сприйняти», – сказала Олена.

Едуард Жмурко був родом із Янжулівки. Після школи навчався на столяра у містечку Сновськ. Потім служив строкову службу, рік брав участь в АТО. Був танкістом у 72-й бригаді імені Чорних запорожців. Після повернення додому працював у колгоспі та на інших роботах.

«Вдома залишився його шеврон… Мій чоловік був дуже творчою людиною. Він самостійно навчився грати на гітарі, обожнював важкий рок. Був веселим, багато жартував. Мріяв просто жити, як і інші люди, й щоб усе було добре», – розповіла Олена.

Власних дітей в Едуарда не було. Він виховував трьох дітей дружини. Навчав їх працювати по господарству: пиляти, свердлити, забивати цвяхи…

«Для моїх дітей він був другом. Ми з ним усе робили разом: готували, по гриби ходили, на городі працювали», – сказала Олена.

В Едуарда Жмурка залишилися дружина з її дітьми та брат. Чоловіка поховали на кладовищі у Семенівці.

48-річний Анатолій Козарез загинув 5 березня 2022 року на трасі біля села Ягідне на Чернігівщині. Він працював у Києві. Коли почалася повномасштабна війна, намагався повернутися до дружини і сина у село Величківка, що на північ від Чернігова. Дорогою чоловіка розстріляли російські військові, які окупували Ягідне.

«Я близько 7 ранку розмовляла з ним по телефону. Потім о 10.00 дзвонила, але він не брав слухавки. Пізніше подзвонили колеги, сказали, що він поїхав до Чернігова. Об 11.47 із ним востаннє розмовляв напарник, та зв’язок раптово перервався. Колега передзвонював, чув якийсь звук, але Толя вже не розмовляв. Імовірно, у тоді його й застрелили», – сказала дружина Наталя.

Втративши зв’язок із чоловіком, вона намагалася розшукати його через волонтерів, друзів. 3 квітня 2022 року, коли область звільнили від російських військових, у Ягідне поїхали знайомі. На трасі в автівці вони й знайшли розстріляного Анатолія. За два дні тіло привезли додому у село Величківка та поховали на кладовищі.

Анатолій був родом із Величківки. Після школи служив у армії. Повернувшись додому, працював у колгоспі водієм. Одружився, народилися діти. Коли колгоспи занепадали, влаштувався водієм на Менський сирзавод. А останні роки розвозив товари у мережі супермаркетів у Києві.

Дружина каже, що чоловік дуже багато працював. Часу на хобі і захоплення не було. Подружжя власноруч збудувало дім, жили, ростили дітей.

«Мій чоловік був дуже гарною людиною. Усім допомагав, нікому не відмовляв. Кого не спитайте в селі... На його похорон прийшло дуже багато людей. Таких, як він, дуже мало. Чоловік поїхав з дому 15 лютого перед війною, отоді я востаннє його і бачила», – сказала дружина.

У Анатолія Козареза залишилися дружина та двоє синів. Молодший син ще підліток, він має ДЦП і потребує постійного догляду.

Мати-героїня, 82-річна Валентина Мелешкіна, померла під час повномасштабної війни 14 березня 2022 року. Валентина жила у селі Смичин на Чернігівщині. Цей населений пункт захопили росіяни. Лідія захворіла на грип, у неї розвинулося запалення легень. Антибіотиків вистачило лише на три дні. Здоров’я Валентини погіршувалося і через відсутність доступу до ліків та медичної допомоги вона померла.

«Я забрала маму з рідного села десь після Нового року. Вона в нас трохи пожила, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Ми всі перехворіли на грип, а згодом і мама заразилася. Ліків було обмаль… У неї в легенях аж хлюпало, піднімалася температура, але допомогти не було змоги. Якби не війна, якби я її не забрала до себе, вона би ще жила», – сказала Лідія.

Валентину доньки й зяті поховали на місцевому кладовищі. Люди власноруч змайстрували труну, копали могилу, опускали труну. На кладовище їхали мотоблоком. Ледь встигли повернутися додому, як повз двір знову пішли колони ворожої техніки. У цей час виходити з двору було небезпечно. Лідія пригадала, як одного разу окупанти відкрили вогонь по дітях, які біля колодязя набирали воду. Діти фізично не постраждали, але дуже злякалися...

Валентина Мелешкіна народилася в селі Піщаний Брід на Кіровоградщині. Після школи працювала в колгоспі, а потім поїхала в Казахстан на будівництво. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Народила двох синів і доньку. Згодом повернулася додому у рідне село. Там сім’я поповнилася ще трьома дівчатками.

Чоловік Валентини працював трактористом, а вона була ланковою на буряках. Потім влаштувалася на пошту: багато років розносила газети, листи і пенсії у селі.

«Мама гарно вишивала, випікала найсмачніші булочки та інші смаколики. А ще – вирощувала жоржини. Стільки видів я ні в кого в селі тоді не бачила. Ми гарно жили: дві корови, 100 гусей, свині. Батьки мали автомобіль, мотоцикл. А коли в 1993 році помер тато, мама сама ставила на ноги наймолодшу доньку, яка тоді якраз закінчила школу… Все пережила, бавилася з онуками, дочекалася правнуків…», – сказала Лідія.

У Валентини Мелешкіної залишилося шість дітей, 14 онуків та 12 правнуків.