Мистецька Чернігівщина: Софія Мануйлович

У 1917 році в Києві молода випускниця Музично-драматичної школи Миколи Лисенка увійшла до складу нового театру, якого до того в Україні не було. Його назвали «Молодим театром». Керівник — тридцятирічний Лесь Курбас. Мета — зламати етнографічну традицію старого українського театру і поставити його поруч з європейським модернізмом. Серед фундаторів — двадцятип’ятирічна дівчина з чернігівського селища Понорниця. Її звали Софія Мануйлович. Через шістнадцять років Курбаса заберуть до в’язниці. Через двадцять — розстріляють на Соловках. А Мануйлович виживе. Переїде до Одеси, викладатиме, поставить першу виставу в Одеському ТЮГу, напише спогади про колег. Помре у 1971-му, в сімдесят вісім років. Її ім’я сьогодні знає вузьке коло дослідників українського театру. В офіційному переліку видатних уродженців Понорницької громади воно стоїть.

Софія Андріанівна Мануйлович (1 (13) жовтня 1892, Понорниця — 12 серпня 1971, Одеса) — українська акторка, режисерка і драматург. Одна з фундаторок київського «Молодого театру» Леся Курбаса (1916–1919), акторка «Березолю» (1922–1926), засновниця Одеського ТЮГу (1928). Дружина актора-березільця Степана Бондарчука. Авторка агітаційних п’єс 1930 року і спогадів про Курбаса та Василька.

Софія народилася в Понорниці 1 жовтня 1892 року за старим стилем, 13 жовтня за новим. Про її родину і дитинство в селищі відкриті джерела майже нічого не повідомляють — як це часто буває з дівчатами з чернігівських селищ, які потім опинялися в столичному мистецькому вирі. Відомо лише, що десь у другій половині 1900-х вона поїхала з рідної Понорниці до Києва. І там вступила до Музично-драматичної школи Миколи Лисенка — найкращої сцени-кузні молодої української інтелігенції тих років.

Школу вона закінчила 1917 року. Саме в той момент, коли в Києві відбувалася одна з найбільших подій українського театру двадцятого століття — Лесь Курбас, тернопільський галичанин, що два роки тому переїхав до Наддніпрянщини, збирав навколо себе групу молодих акторів і митців, з якою хотів зробити український театр принципово іншим. У травні 1916-го була перша зустріч. У вересні 1917-го театр офіційно відкрили. Мануйлович увійшла до нього з самого початку — з групою перших фундаторів.

«Молодий театр» працював недовго — три сезони, 1916–1919 роки, у приміщенні театру Бергоньє (сучасний Театр Лесі Українки в Києві). За цей час Курбас поставив «Цар Едіп», «Різдвяний вертеп», «Гайдамаки», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Естетично — трансформація, експресіонізм, пластика, відмова від побутових прийомів, звернення до античної трагедії і європейського модерну. Для українського театру це був шок.

Мануйлович грала там як акторка ансамблю. На збереженому фото 1918 року вона серед інших фундаторів театру — Курбаса, Василя Василька, Поліни Самійленко. Весною 1919-го радянська влада об’єднала «Молодий театр» з Першим театром УРСР імені Шевченка — фактично ліквідувавши Курбасову трупу як самостійне явище.

Мануйлович відпрацювала три сезони у Житомирському драматичному театрі (1919–1922), а потім повернулася до Курбаса — уже в «Березіль». «Березіль» виник у Києві 1922 року, у 1926-му переїхав до Харкова — столиці тодішньої УРСР. Це був один із найпотужніших театрів у Східній Європі 1920-х років: авангардний, експериментальний, політичний. Партнерами Мануйлович по сцені були Валентина Чистякова (дружина Курбаса), Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Йосип Гірняк. Мануйлович грала Едріту у «Горі брехунові» Грильпарцера, Берту в «Йолі» Єжи Жулавського, Джоанну у «В пущі» Лесі Українки, Кандіду в однойменній п’єсі Бернарда Шоу.

У 1925 році Мануйлович отримала власне режисерське доручення — паралельно з «Березолем» очолила Одеську майстерню театру. А в 1926-му, коли «Березіль» переїхав з Києва до Харкова, вона залишилася на півдні. Наступні десять років пройшли в Одесі. З 1926-го по 1934-й викладала в Одеському музично-драматичному інституті і в Одеському інституті народної освіти. У 1928-му організувала і очолила Одеський театр юного глядача (ТЮГ), де того ж року поставила першу виставу — «Фріц Бауер» В. Селіхової і Н. Сац. До неї Одеського ТЮГу не існувало; Мануйлович його створила.

У 1930-му написала п’ять агітаційних п’єс у дусі епохи: «Два снопи», «Змова», «Наймит», «Радіо-сатана», «Свято першої борозни». Це був короткий і ідеологічно навантажений жанр — агітп’єси для села, на злобу дня. Вона не була письменницею з великим корпусом текстів; її основна професія лишалася режисурою і педагогікою.

І саме цей одеський період, можливо, врятував їй життя.

Читати далі