Наукова еліта Чернігівщини: Дмитро Наливайко

Крислате дерево в батьківському дворі в Понорниці. На гілляці – хлопчак із книжкою. Він читає «Тараса Бульбу» напам’ять, слово за словом, і, певно, ще не знає, що козацька тема триматиме його ціле життя. Дмитро Наливайко народиться в цьому селищі на річці Вербка 1929 року, а через дев’ять десятиліть його називатимуть найглибшим українським компаративістом – ученим, який прочитав тисячу західних книжок, щоб з’ясувати одне: якою бачили Україну в Європі впродовж семи століть.

Прізвище він мав промовисте. Наливайки – козацький рід, і сам учений про це любив згадувати. У фільмі «Академік Дмитро Наливайко», який зняв для Сівер-центру професор Ігор Козлик, він розповідає про свій родовід, про Понорницю, про ті ранні роки серед деснянських краєвидів. Понорниця тоді була звичайним поліським селищем – обабіч невеличкої Вербки, з хатами на пагорбах, із садами, де так добре ховатися з книжкою.

Гоголь для того хлопчика був не шкільною програмою, а живим голосом. «Тараса Бульбу» він знав напам’ять і декламував уголос, вилізши на дерево. Минуть роки, і ця дитяча пристрасть проросте в дорослу науку: Наливайко напише про Запорозьку Січ у західноєвропейських джерелах, про козацький міф в очах Європи, про те, як образ українського степу мандрував французькими та німецькими книжками.

Дорога від понорницького двору до академічних вершин була довга. 1949 року він вступив на історико-філологічний факультет Сумського педінституту, згодом – аспірантура в Ленінграді, кандидатська про Анатоля Франса. А далі – чотирнадцять років у Ніжині, у педінституті імені Гоголя. Була в цьому своя тиха рима: хлопчик, що колись читав Гоголя на дереві, тепер сам викладав літературу в інституті імені того-таки письменника.

Потім був Київ – педінститут імені Драгоманова, університет імені Шевченка. 1987 року Наливайко захистив у Москві докторську дисертацію «Теоретична історія реалізму в європейських літературах» і того ж року перейшов до Інституту літератури імені Шевченка, де очолив напрям компаративістики. Компаративістика – це наука про те, як літератури різних народів впливають одна на одну, перегукуються, сперечаються. Для радянської доби така наука була майже викличною: вона повертала українську літературу в європейський контекст, з якого її десятиліттями виштовхували.

Його головна книжка вийшла 1998 року і називалася «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII ст.». Наливайко перечитав сотні західноєвропейських текстів – хронік, трактатів, поем, щоденників мандрівників – і зібрав із них дзеркало, у якому відбилася Україна. Як її бачили італійці, французи, німці. Що писали про козаків, про Хмельниччину, про Мазепу. За цю працю 1999 року йому присудили Шевченківську премію.

Ще раніше, 1992 року, з’явилася «Козацька християнська республіка. Запорозька Січ в західноєвропейських літературних джерелах» – по суті, доросле продовження тієї хлоп’ячої любові до «Тараса Бульби». Наливайко показав, що козацтво було цікаве Європі не як екзотика, а як політичний і культурний феномен: вільна спільнота на межі християнського світу.

Поряд були монографії про Віктора Гюго й Оноре де Бальзака, антології зарубіжної поезії, підручники, за якими вчилися покоління філологів. Його цікавила навіть синестезія мистецтв – те, як література перегукується з музикою й малярством.

Коли відродилася Києво-Могилянська академія, Наливайко став одним із тих, хто вибудовував там кафедру компаративістики – він завідував нею від 1994 року, а згодом лишався почесним професором. 1992 року його обрали членом-кореспондентом, а 2012-го – дійсним членом НАН України. Заслужений діяч науки і техніки. Для скромного, зосередженого чоловіка з понорницьким корінням це були не так регалії, як визнання праці, зробленої тихо і сумлінно.

Дмитро Наливайко помер 6 лютого 2023 року в Києві, на дев’яносто четвертому році життя. Він відійшов уже під час великої війни – тоді, коли питання «якою нас бачить Захід» знову стало для України питанням виживання, а не тільки філології.

Понорниця дала світові вченого, що присвятив життя одному запитанню – як Україна відбивалася в очах Європи. А почалося все з дерева в батьківському дворі, з голосу хлопчика, який знав «Тараса Бульбу» напам’ять. Іноді ціла наукова доля виростає з однієї дитячої книжки, прочитаної вголос під поліським небом.

Джерело