Постаті: Яків Малишевський

1706 рік. Серед лісів на півночі теперішньої Холминщини троє людей ставлять дубовий хрест: Яків Малишевський, його дружина й священик із сусідньої Козилівки. На дереві – вісім насічок. Кожна означає рік, протягом якого перші поселенці не платитимуть жодних податків. Вісім років свободи, вирізьблених на хресті. Так на мапі Гетьманщини зʼявилося село, яке ми знаємо як Радомку – сьогодні одне з пʼятнадцяти сіл Холминської громади.

Про самого Малишевського історія зберегла разюче мало. Ні дати народження, ні дати смерті, ні портрета – рядова козацька старшина початку XVIII століття рідко потрапляла на полотна. Знаємо головне: він був зятем стародубського війта Спиридона Ширая і належав до людей, яким гетьманська влада довіряла осаджувати нові слободи. Осадити слободу означало знайти порожню землю, поставити на ній знак, скликати людей і на кілька років звільнити їх від повинностей, щоб вони встигли розорати ниву й звести хати. Вісім насічок на радомському хресті – це і був той договір між засновником і першими радомчанами.

Тесть Якова, Спиридон Ширай, – постать, гідна власної розповіді, і ми до неї ще колись повернемося окремо. Купець, що торгував пенькою й поташем аж через Ригу та Архангельськ, багатій, який у 1681 році очолив стародубський міський уряд і тримав його майже три десятиліття. У квітні 1705-го саме він здобув від Івана Мазепи універсал на осадження власної слободи. Родина Шираїв була заможна, впливова й тісно повʼязана з мазепинським оточенням. Це варто памʼятати, бо саме через цей звʼязок доля Радомки зробила крутий поворот.

Восени 1708 року Мазепа залишив табір Петра I, перейшовши на бік шведського короля Карла XII. Через кілька місяців була Полтава, а за нею – розгром і втеча. І тут родина Шираїв розкололася навпіл. Старший син Спиридона, Степан, одразу оголосив себе прихильником царя: коли в грудні 1708-го Петро судив мазепинських «согласників», Степан стояв поруч із монархом і випросив у нього грамоту на батькові землі – старі Мазепині універсали вже нічого не важили.

Зять обрав протилежне. Яків Малишевський пішов за Мазепою в еміграцію. У 1709 році, тому самому, коли помер старий Ширай, засновник Радомки назавжди зникає з документів. Куди його закинула доля вигнанця – до Бендер, у володіння Пилипа Орлика, ще далі, – джерела мовчать. Він розчинився серед сотень козаків, які пішли за гетьманом і більше не побачили рідної землі.

Разом із господарем волю втратило й село. Щойно Малишевський подався за кордон, Радомка перейшла у відання Генерального скарбу – стала державною. У 1715 році гетьман Іван Скоропадський надав її Федору Ольшанському. Удова Ольшанського згодом продала село генеральному судді Івану Бороздні за пʼять тисяч злотих. А за гетьманування Кирила Розумовського Радомку відібрали й у Бороздни, включивши до Шептаківської волості, що належала самому гетьманові. За півстоліття село змінило кількох власників – і жоден із них уже не памʼятав про чоловіка, який поставив тут перший хрест.

Сьогодні Радомка стоїть на самому краю України, за кілька кілометрів від кордону. Це лісовий, тихий кут: навколо села – гідрологічний заказник «Лубня», заповідне урочище «Радомська дача», ботанічна памʼятка «Дерева-екзоти». Колись тут жило понад тисячу людей, був колгосп, школа, клуб. Тепер зареєстрованих – близько семисот, а живуть у селі трохи понад чотириста. Школу закрили, дітей возять до Холмів і Погорілець. «Село вимирає», – без прикрас каже місцевий староста.

Того дубового хреста з вісьмома насічками давно немає. Але сама Радомка – понад три століття по тому – ще стоїть. І це, мабуть, найкращий памʼятник людині, про яку не лишилося ні портрета, ні могили: засноване нею село пережило і його самого, і всіх, хто відбирав це село одне в одного.

Джерело