Вбиті росією: Куліченко Дмитро. Куліченко Євгеній. Бойко Олексій. Чайковська Парасковія

Дмитра Куліченка розстріляли російські військові 21 березня 2022 року біля хутору Чумак на Чернігівщині. Окупанти забрали його разом із братами Євгенієм та Миколою з дому в окупованому тоді селі Довжик. Чоловікам одягли мішки на голови і повезли за 40 кілометрів у село Вишневе, де був ворожий штаб.

Над полоненими знущалися. Вивезли до хутору Чумак неподалік. Викопали могилу і почали стріляти в усіх трьох. Дивом Миколі вдалося вижити. Поранений, зі зв’язаними руками та ногами та зав’язаними очима він вибрався з могили.

«Через наше село їхала колона окупантів. Хтось підірвав її, тоді загинули їхні офіцери. Окупанти вирішили, що то мої хлопці зробили, тому прийшли і забрали всіх трьох синів. Молодший, Женя, був атовець, вони знали про це. Хлопців два дні катували, а потім розстріляли. Коля вибрався, дійшов додому і розповів про все», – пригадав батько Анатолій.

Після звільнення Чернігівщини Анатолій і Микола разом із правоохоронцями відшукали могилу, де вбили Дмитра та Євгенія. Братів поховали на кладовищі в рідному селі.

Дмитрові Куліченку було 36 років. Народився у Довжику. Після школи вивчився на зварювальника, служив строкову. Працював охоронцем, а останні роки – в будівельній бригаді місцевого підприємства. Захоплювався риболовлею і футболом, грав у сільській команді.

«Дмитро був дружелюбний, добрий, щирий хлопчина. Його вбивали останнім, зробили два контрольні постріли в спину», – сказав батько. У Дмитра Куліченка залишилися тато, брат і дві сестри.

Євгенія Куліченка російські окупанти вбили 21 березня 2022 року біля села Вишневе на Чернігівщині. Поряд загинув його брат Дмитро, а братові Миколі дивом вдалося врятуватися. Він зумів вибратися з могили, яку викопали окупанти, і дійти до рідного села Довжик, що за 40 кілометрів від місця розстрілу.

Батько чоловіків так пригадав ті події: «У хату зайшли російські військові, вдягли моїм трьом синам мішки на голови і повезли у село Вишневе. Там був їхній штаб. Два дні синів катували. Микола розповідав, як окупант знущався, запихав дуло автомата в рот і казав, що син буде 88-м (розстріляним ним). Потім їх вивезли до сусіднього хутора розстрілювати. Викопали яму. Руки і ноги зв’язали, очі закрили… Першого вбили Женю, потім вистрілили в Миколу і ногою скинули в яму. Куля пройшла навиліт і не зачепила життєво важливих органів. Останнім убивали Дмитра… Коля дивом виліз із могили. Дійшов до найближчого села, там місцеві його погодували і показали, як дістатися додому. Отак і прийшов за два дні після трагедії».

Анатолій додав – російські військові прийшли за синами після того, як хтось підірвав ворожу колону, що йшла селом; Євгеній був учасником АТО й окупанти про це знали. Вони звинуватили хлопців у диверсії.

Уже після звільнення області рідні й правоохоронці знайшли місце, де вбивали братів. Загиблих перепоховали на кладовищі у рідному селі.

Євгенієві Куліченку було 30 років. Після школи закінчив будівельне училище. Служив в армії. Згодом п’ять років за контрактом був десантником, закінчив курси парамедика. Воював біля Авдіївки. Коли командиру відірвало ногу, врятував його – виніс із поля бою.

«Мої сини були гарні, сміливі, добрі. Вони могли ще багато користі принести. Мені дуже важко, я за рік до війни поховав дружину, а потім сини… Але хочеться дожити, побачити перемогу», – сказав тато. У Євгенія Куліченка залишилися батько, брат і дві сестри.

До свого 66-річчя Олексій Бойко не дожив 12 днів. Він загинув від осколкових поранень вранці 4 березня 2022 року у селі Новий Білоус на Чернігівщині.

Напередодні ввечері російські військові обстріляли подвір’я. Олексій стояв на веранді з тещею та її сестрою. Після першого пострілу відвів жінок до погребу, а сам намагався погасити вогонь у сараї, який загорівся. Отримав багато осколкових поранень. Село було окуповане, а шлях до Чернігова – перекритий. Олексія Бойка врятувати не вдалося.

«Я якраз у доньки була, коли почався обстріл. Стріляли довго, зо дві години, іноді ще й чимось таким, що світилося. Я змогла прибігти, коли обстріл припинився. Чоловік був блідий, доповз до дивана. У нього була величезна рана на руці, контузія. Просив викликати «швидку». Ми дзвонили, але ніхто вже не приїжджав. Отак він і помер… Дві доби пролежав у розбитій хаті, а потім місцеві чоловіки перевезли його спочатку до будинку, де я була, а потім поховали на кладовищі. Це все було під перехресним вогнем», – пригадала дружина Людмила.

Після звільнення області Олексія Бойка перепоховали на тому ж кладовищі.

Він був родом із Богодухівського району Харківщини. Закінчив курси водія, познайомився Людмилою. У 1977 році пара переїхала на Чернігівщину, де побралися. Жили у селі Новий Білоус, за 10 кілометрів від Чернігова.

Олексій працював водієм на різних підприємствах у Чернігові. Коли вийшов на пенсію, займався господарством. Їздив на риболовлю, ходив у ліс по гриби. Розводив кролів. Їх і рятував після обстрілу, намагаючись загасити пожежу в сараї.

«Мій Олексій був доброю, щедрою, працьовитою людиною. За це я його й покохала. А ще такий романтик був… Улітку по траву кролям поїде й обов’язково мені букет польових квітів привезе», – сказала Людмила. У Олексія Бойка залишилися дружина, донька та онук.

Життя 90-річної Парасковії Чайковської обірвалося під час повномасштабної війни у селі Новий Білоус, що за 10 кілометрів від Чернігова.

Коли російські військові почали гатити по селу і перебили газопровід, донька Людмила забрала матір та її сестру до свого будинку. 3 березня окупанти обстріляли подвір’я родини. Парасковія пересувалася з двома палицями. Зять Олексій Бойко відніс її у погріб. Там жінка зі своєю сестрою сховалися. Сам же Олексій загинув від осколкових поранень, коли намагався загасити пожежу у дворі.

«Обстріли були страшні. Я тоді була у доньки, яка живе трохи далі в селі. Забрати маму під такою стріляниною ніяк не могла. Вранці ходила навідувати їх із тіткою.  Ще ж чоловік мій загинув… Потім я знайшла місцевих хлопців, які 5 березня перевезли маму до нас із донькою… Їй було дуже погано – і від перебування у погребі, і від того переїзду під кулями… Вона постійно казала: «Як я натерпілася». Просила води. А вранці 6 березня померла. Ні ліків, ні медиків тут не було», – розповіла донька Людмила.

Парасковія Чайковська народилася у селі Редьківка Ріпкинського Чернігівщини. Дитиною пережила Другу світову війну. Розповідала рідним, як її мама коровами орала землю, щоб виростити бодай щось. Пригадувала, як обстріляли, а потім підпалили їхню хату, і родина мусила ховатися у бур’янах, копати землянки, щоб вижити.

Після одруження Парасковія жила в сусідньому селі. Народила двох доньок. Проте хотілося мешкати  ближче до Чернігова, тому влаштувалася дояркою у Новому Білоусі. Отримала там земельну ділянку, де згодом родина збудувала дім.

Парасковія прагнула кращого життя для своїх дітей, наполягла, щоби вони отримали вищу освіту і могли працювати не так тяжко, як вона.  Коли у 2014 році почалася війна Росії проти України запросила до Нового Білоуса свою сестру, яка жила на Донеччині. Отак і мешкали останні роки в одному будинку. У Парасковії Чайковської залишилися донька, онука, правнук і сестра.