Кулінарна Чернігівщина: Березинський пряник

Підприємницьким хистом березнянці (самі ж вони себе частіше іменують березинцями) були відомі здавна. Березна також славилася як «столиця» хромових чобіт, березинських стаканів та пряників. І хоч хромові чоботи зараз не в моді, а замість стаканів користуються іншими мірками, та пригадати смак дитинства, передати його нащадкам охочі знайдуться. Рецепт березинських пряників на якийсь час був втрачений, але завдяки Марії Шевченко – знову відроджений. 

За словами Марії Шевченко, саме пряник був родзинкою впродовж історичного шляху літописного селища Березни.

– У якийсь момент традиція випікання березинських пряників була забута, а рецепт – втрачений, – розповідає жінка. – Мені вдалося відшукати його. Я добре з дитинства пам’ятала ці пряники, їхні вигляд, смак. Тоді, 50–60 років тому, ці пряники були популярними, бо у ті часи вибору солодощів особливо не було. В часи мого дитинства випіканням пряників займалися три жінки. На жаль, їхніх імен не пам’ятаю (займаюся тим, щоб уточнити це), але знаю прізвища – Лошук, Дорошенко і Дякова.

Пряники випікалися не лише на великі свята, а й для продажу у базарні дні. Купити можна було на місці сучасної автостоянки поряд з колишньою автобусною станцією. Особливою популярністю пряники користувалися напередодні свят Миколая, Різдва, Великодня та у поминальні дні. Березинці, жителі сусідніх сіл, які приїжджали до Березни на базар, купували дітям смаколик. Також проїжджі до Чернігова і Новгорода-Сіверського не оминали нагоди купити на гостинець березинський пряник.

Марія Шевченко все життя віддала справі навчання та виховання дітей. До виходу на пенсію очолювала Березнянський навчально-реабілітаційний центр.

Пані Марія затялася відтворити березинський пряник, який пам’ятала відтоді, коли мама приносила його додому з базару: форму, смак і аромат.

– У пошуках рецепту спілкувалася з багатьма людьми, – розповідає вона історію. – Спочатку, звичайно, з найріднішими. Нас у матері було три дочки. У сестер спитала, що саме вони пам’ятають. На жаль, пригадали лише, що пряники купували. І «кавалери» коштували дорожче (25 копійок), ніж «баришні» (20 копійок). Я ж пам’ятала, що вони дійсно були особливими, геть не схожі на сучасні медово-імбирні пряники. Було три види за формою – «кавалер», «баришня», «пряник з кмином».

Марія Трохимівна по крихтах збирала інформацію зі спілкування із земляками. Всі пригадували темний колір, смак з легесенькою гірчинкою. Пряники були дуже ароматні. Тісто – не пухке, а круте.

Років сім тривали пошуки рецепту. Скрізь, де їй доводилося бувати, не оминала нагоди купити звичайні сучасні імбирно-медові пряники. Каже, що спробувала тоді їх мо’ з сотню, але все марно – смаку дитинства не знаходила.

Одного разу, вже коли Марія Шевченко перебувала на пенсії, вона проходила повз місце, де зазвичай торгують березинські торговці. Помітила, що одна з продавчинь пропонує пряники, схожі на ті, які шукала. Хоча інший колір їй одразу підказував – не ті. Але купила. Розговорилися з продавчинею. Співрозмовниця поділилася тоді трохи іншим рецептом. Саме його і використала Марія Трохимівна спочатку.

Хоч успіху одразу і не досягла, але не зупинялася. Спілкувалася з родичами колишніх березинських майстринь в надії, що тим все ж вдасться в родинних архівах віднайти первинний рецепт. Читала літературу, статті в інтернеті, експериментувала з пропорціями інгредієнтів.

Пані Марія перебирала родинний архів свого чоловіка. Серед речей, що дісталися від покійної свекрухи, було багато документів, світлин, релігійні книги. В старовинному Псалтирі на окремих сторінках побачила якісь позначки, записи. Придивившись, переконалася, що там є рецепт березинського пряника.

Остаточно розкрити секрет березинського пряника пані Марія змогла, «розшифрувавши» запис, знайдений серед сторінок старовинного Псалтиря, який їй дістався у спадок від свекрухи

Як з’ясувалося потім, прабабця пана Олександра Ганна Василькова, його бабуся Катерина Василькова займалися випіканням пряників та бубликів, а мати, Олена Василькова, випікала пиріжки. На продаж це робили чи ні, але родина жила з торговельного промислу, мала торгове місце у Городищі.

Марія Шевченко знайшла рецепт. А далі практикувалася в оздобленні пряників. Підключила до справи і чоловіка.

– Перші пряники ще не були «кавалерами» і «баришнями», бо чоловік тоді зробив мені вирубку (шаблон визначеної форми для вирізання тіста) у вигляді серця, – розповідає майстриня. – З’їсти всі пряники ми не могли, тому багато їх роздавала родичам та знайомим. Назвала їх кондитерською листівкою від Марії.

Марія Шевченко почала пекти і оздоблювати свої смаколики. Пекла і роздавала. Переважно дітям. Навіть націлилася на рекорд. Звісно, що у багатьох є бажання потрапити до Книги рекордів України, але лише реєстрація рекорду там обходиться в кругленьку суму. Тому пані Марія вирішила встановити рекорд для себе – спочатку спекла великий пряник у вигляді сокири.

– Сокира була однією з речей, що дісталися мені у спадок від батька, – розповідає вона. – У пам’ять про нього і вирішила зробити це. Чоловік допомагав: зробив вирубку за формою тієї сокири. Пряник вийшов великий і вартий уваги.

А потім був інший рекорд. Марія вирішила випекти, оздобити та роздати стільки пряників, скільки років рідному селищу. Історики продовжують сперечатися щодо віку Березни. Одні кажуть, що їй 871 рік (за першою літописною згадкою). Інші впевнені, що містечку на дві сотні років більше, бо такий вік мають артефакти, знайдені під час археологічних розкопок. На це вказував і письменник-березинець Іван Корбач у своїй історичній повісті «Шляхами століть».

Спочатку жінка замахнулася на нижчу планку – 870 пряників. Але тепер каже, що вже давно перевершила і півторитисячну позначку. Робила це під час проведення у Березнянській громаді різних проєктів.

Пані Марія співпрацює з Березнянськими центром культури та дозвілля, історико-краєзнавчим музеєм ім. Григорія Верьовки, бібліотекою, будинком дитячої та юнацької творчості, волонтерськими осередками. Березинськими «кавалерами» та «баришнями» смакували наші захисники, які зараз перебувають далеко від Чернігівщини

Здавалося, мети вона досягла: рецепт відроджено, рекорд встановлено. Але, виявилося, що для Марії Шевченко цього теж було замало. Як каже вона, після того, як вийшла на заслужений відпочинок, відчуває «культурний голод». Готова дізнаватися про щось нове і цікаве. І здатна ділитися тим, що знає і вміє.

– Я раніше не знала, що в Україні є програма по збереженню нематеріальної культурної спадщини, по реєстрації та визнанню її елементів, – говорить Марія Трохимівна. – Дізналася, що таке можливе у нас в області.

Спочатку пані Марія ініціювала і отримала підтримку від своїх земляків та представників місцевої влади, щоб створити березнянський перелік нематеріальної культурної спадщини, а березинські пряники щоб стали першими у ньому. Наступний крок – внесення до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.

На жаль, війна стала на заваді, бо експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини при Департаменті культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної держадміністрації не збиралася на засідання. 16 листопада минулого року нарешті воно відбулося. І березинські пряники разом з кашею «бабка» від Плисківської громади (Борзнянщина) отримали схвалення. Тож тепер перебувають поряд з олешнянським гончарством, батуринським рогозоплетінням, носівською гортаначкою, художнім дереворізьбленням Чернігівщини, бахмацьким весільним обрядом.

Для Марії Шевченко не принципово, якої форми буде березинський пряник. Для неї, як і для решти березнянців (до речі, березинці і березнянці - це одне і те ж), важливим є отой неперевершений смак і аромат, який є оригінальним. Такий можна відчути лише в Березні. Бо для представників старшого покоління березнянців – це смак і аромат дитинства. Для всієї Березни – це смак і аромат історії їхнього селища.

Марія Трохимівна каже, що їй неабияк подобається оздоблювати березинський пряник елементами історичного герба рідного містечка. Загалом оформляє пряники у техніці наївного мистецтва, тобто так, як це робили наші предки. Тоді вона має змогу не лише висловити свої патріотичні почуття, а й вчергове поринути приємними спогадами у ті часи, коли її мама приносила з базару дітям «кавалєра» і «баришню».

Джерело

Фото – зі сторінки Марії Шевченко в соцмережі